(Продовження)
Петро їхав додому. Треба було отримати в сільській раді того папірця, котрого вимагав Дмитро Васильович, бо інакше відкладалася найголовніша, зараз для нього, справа. Світ неблизький, тому на роботі домовився з хлопцями, щоб підмінили, якщо не встигне за два дні повернутися.
З самого ранку, сівши у вагон дизель-поїзда, розплановував як по дорозі до свого хутора забіжить на хвильку до сільської ради, або дасть завдання сестрі Катерині здобути для нього цю довідку, бо її чоловік Дмитро є рідним братом їхнього голови Омельяна Власовича, а сам ще встигне відвідати батьків. Зовсім не турбуючись, він дивився як за вікном змінюються краєвиди, як дерева, ніби граючись в перегони, миготять вперемішку із граничними стовпчиками, та як вискакують, ніби нізвідки, ошатні будівлі залізничних станцій, як села і присілки змінюючи одне одного назвами на придорожніх табличках радо зустрічають подорожуючих. На котрійсь зупинці, Петро і не зауважив де саме, до вагону зайшов чоловік середніх років і, хоч місць вільних було немало, сів навпроти Петра. Високий, худорлявий із темно-каштановим кучерявим волоссям, що вже де-не-де посріблилося інієм на скронях, він прискіпливо озирався довкола, ніби когось намагався побачити. В темно-карих, стомлених прожитими роками, очах відчувалась зацікавленість. Що, чи кого вишукував цей чоловік? Петро спостерігав за ним крадькома, доки не побачив у валізі, яку пасажир поставив біля своїх ніг, коробку від шахів.
- Граєте? - запитав Петро кинувши погляд на сумку.
- А ти? - коротко промовив чоловік.
- Трохи... - з посмішкою, вже впевненіше заговорив Петро.
- То що? Роз... кла-даємо?!!
- Я - за! - зовсім повеселішав парубок.
Чоловік довгими, вузлуватими пальцями розкладав фігури на дошці і, позираючи то у вікно, то на Петра, розповідав, що їхати йому далеко, встигнуть і познайомитись, і декілька партій зіграти.
- Тобі білі, - сказав посміхаючись чолов"яга, він потирав руки в передчутті хорошої гри - Молодим усюди в нас дорога!
- Та якось незручно,.. шахи Ваші, то Ви білими... - сором"язливо заперечив Петро.
- Грай, хлопче, роби хід! - сказав, як відрізав чоловік, спонукаючи Петра до дій.
Поїзд колесами вистукував, рідний для Петра, залізничний ритм і, під цю мелодію, поміж грою, він розговорившись розповідав про всеньке своє життя і куди задля чого сьогодні їде в цьому поїзді, і про свої переживання: щоби Ольга не передумала виходити за нього заміж.
- Не знаю, що мене сіпнуло захищати в той момент Віру - говорив Петро - я ж її зовсім не знаю. Коли ми сиділи з товаришем у кімнаті відпочинку парасоля, яку хтось там забув, залишалася на стільці, а Віра з подружкою вийшли, то я й сказав, коли її звинуватили у крадіжці, що вона невинна. Після цього Віра вчепилася за мене намертво. Щось собі напридумала. А тепер для Ольги складає фантастичні історії, котрим немає ніякого підтвердження. - Петро говорив ніби сам із собою, але Захар (так називався той чоловік) уважно та терпляче його слухав і, нарешті дочекавшись поки парубок виговориться, сказав:
- Наївний ти, Петре. Вони вийшли, але могли ж і повернутися, після того, як ти з товаришем пішов звідти. Могли обидві, чи одна - ти цього не знаєш. Отак ручатися дуже небезпечно. Я тут вже, інколи, сам собі не довіряю, не те що незнайомцям. Так: щодо розмов про жінку і дитину - ти сам винуватий. Для чого таку байку склав? Щоб Віра дала спокій... Ото в шахи ти добре граєш, я маю розряд... та,.. не про те мова... просто вже давно не мав такого достойного суперника,.. Так, ось: у житті, хлопче, як у грі - треба думати хід, а то й два наперед. Ти, ще не бувши навіть знайомим з Ольгою, виходячи з неприємної ситуації за допомогою брехні, прирік її на страждання. От,.. Так ото ж знай: якщо хочеш у житті своєму справедливості, говори тільки правду, якою би вона не була гіркою, бо так заплутаєшся, що й сам не розбереш. Задумайся... Якщо зрозумів мою бесіду, то все буде добре. Бери, парубче, тоту довідку, хоча... це якась дивна вимога, я про таке ще не чув. Та... часи змінюються, то й потреби в папірцях, мабуть, також. Так от, чимскоріш вирішуй питання... Ну, бувай, хлопче! Радий нашому знайомству. - міцно потиснувши Петрову руку, чоловік поквапився збирати шахи, бо поїзд під"їжджав до кінечної станції.
- Дякую за науку... Бувайте. Щастя Вам та здоров"я. - відповів Петро і направився до виходу.
Далі буде...
ID:
677215
Рубрика: Проза
дата надходження: 10.07.2016 17:00:01
© дата внесення змiн: 18.11.2018 16:01:19
автор: Корніївна
Вкажіть причину вашої скарги
|
