Так хочеться вірити,
що не помремо,
а наче вода
поміняємо стан
з одного на інший
й весною впадемо
на рідну нам землю
як сивий туман.
Омиєм в саду
рясні грона калини,
що мов цятки крові
на гіллях кущів,
цілуючи символ
своєї країни
залишимось жити
в краплинах дощів.
А може в танку
закружля хуртовина,
у світлі яскравих
міських ліхтарів,
сніжинками душі,
що легко й невинно
спускаються з неба
на крилах вітрів.
Сльозою впаде
на нескошені трави
ранкова роса
і від сонця тепла
повернеться знову
на небо у хмари,
щоб згодом на землю
вернутись змогла.
Так хочеться вірити,
що не забудуть
і в душах близьких
залишив добрий слід.
А пам'ять - безсмертна,
хоч смертні всі люди,
що в гості прийшли
у чудовий цей світ.
