Він ніс трирічну дівчинку на руках, а серце обливалось кровʼю.
Чому це саме він, чому це сталось з ним, з його сімʼєю, навколо дим туман, а вона у нього на руках. Дружина вже довгих три роки не могла прийти до тями, як він не боровся, вона не піддавалась, дві чорні хмари зависли над їх будинком та лили проливний дощ, ще трохи захлинеться все довкола від грязі та багнюки, але він таки її кохав, таку жорстоку, безпорадну, егоїстичну, може в тому була також його вина, що все так сталось, не можна звинувачувати її. Але те, що він зробив, він робить зараз заради неї, він жертвує дитиною заради неї, Бог добрий і в них ще будуть діти, правда, якщо він віддасть її, свою дочку, у дитячий будинок, то потім може забрати чиюсь здорову дитину, так чиюсь, але здорову, і його дружині вже не доведеться, так страждати, але чи страждатиме вона від розлуки із своєю дочкою, про це він, на жаль, у той момент не думав, розум був затьмарений болем та вічним спогляданням мук своєї дружини, і дитини, рідної краплини, якій він дав життя, хоч й так невдало, ніс на руках, чим скоріше йшов до цільового пункту призначення та тонув у сльозах. Це було їх спільне рішення, але аби дружина не накоїла дурниць, він змушений був дати їй снодійне.
Три роки назад все було безхмарно, ну майже безхмарно, якщо не зважати на розпад союзу та перебудову усієї системи життя. Нехай без свого житла, але вони не боялись починати своє нове спільне подружнє життя разом із пробудженням вільної незалежної України, хотіли брати позику, однак не наважились втягуватись у банківські перепитії так нестабільної економіки. Доводилось винаймати житло, до болю знайоме всім відчуття, коли платиш не за своє, а за чуже, а в душі плекаєш надію на краще. Що могло бути тоді їх розрадою, тільки вони удвох один одному, пройти крізь смуток та біль від втрати мами Любові, яка померла від раку, і всі кошти з продажу квартири пішли на її лікування. Батько ж давно жив десь у другому світі з іншою сімʼєю. Батьківської любові Стахій також не знав, батьки загинули в аварії. Той день йому не хочеться згадувати, єдиною розрадою була бабуся…
І чомусь знову сиплеться на них ця злива. Ну хіба що було трохи сонця, коли вони дізнались, що Люба вагітна. Життя плило швидким потоком, вона займалася шиттям, працювала у міській фабриці, а він займався ремонтами. І чомусь була так відчутна різниця між бідними і багатими, яка тягнулась крізь століття і чомусь ніяк не могла зникнути. А тепер сонце на їх виднокрузі, так легко не буде, але ж дитя, це наше майбутнє. Але, на жаль, сонце зайшло, як тільки Надії виповнилося 1,5 року. Люба почала помічати на тілі доньки почервоніння на тілі у зоні спини, маленьке тільце не було пристосоване до хвороби, від болю донька не могла ходити, лише лежати. Всі заощадження сімʼя пустила на лікарів та лікування. Виявилось, що це хвороба Бехтерева. Лікарі тішили лише одним, що хвороба як зʼявилася раптово, так і щезне раптово, але от коли, ніхто не знав і не намагався пророкувати. Це був удар нижче пояса, інвалідність у півтора року. Що робити і за що це їм. Зарплати ледве вистачало на оплату житла, всі гроші йшли на лікування. Люба вже не ходила на роботу, робила якісь замовлення вдома та доглядала за донькою, яка тепер могла одне – лежати. Постійні сварки, Стахій почав зриватися, часто приходив напідпитку. Одного разу він помітив, як дружина тайкома пʼє заспокійливе, аби якось втамувати душевний біль, який не втамуєш жодним таким методом. Люба зламалася, вона втратила віру, перестала ходити до церкви, закрилась у собі, уже й перестала шити. Життя втратило сенс, ніщо не тішило, навіть ця дитина. До коханого жевріла лише далеко іскорка кохання. Так тривало уже півтора року, і ось одного дня Стахій не витримав. Прийшовши стомлений з нічної зміни, весь у пилюці, не встигнувши привести себе до ладу після втомливого дня ремонту у заміському будинку якогось новоспеченого олігарха, він не витримав і промовив:
-Я не можу дивитись на тебе, я втоплюю біль в алкоголі, але втопити не можу, бо шкода грошей та здоровʼя. Моя душа розривається, ти згасаєш на очах, відчай давить і мене. Ми намагалися. Я знаю, ти теж про це думала. Але я озвучу це першим, аби ти не почувала себе винною. Це єдине вірне рішення, це спільне рішення, Бог нам пробачить. Ми…
- Закрий рот, як ти можеш так думати. Це наша донька, ми … повинні…
- Це зробити? Так, ти це хотіла сказати, ти не можеш цього сказати, ти не маєш сили, а я маю силу вимовити ці слова за нас двох…
Сльоза покотилася по її обличчі, вони увійшли до великої кімнати , у якій давно вже не приймали гостей, у якій ночували, шили одяг, відпочивали, думали, плакали… Маленька Надія спала та вкрадала надію у своїх батьків, забрала усе святе, що було в них та сховала у своєму серці. Душа розривалась на шматки. Чому Бог не спуститься з небес і не вирішить усі проблеми?
Невже він про них забув, а може Він випробовує тих, кого любить, тих, які тепер засліпленні чорною скорботою, нестачею грошей, несправедливістю цілого світу, тягарем нездійснених надій…
Стахій домовився про все у п’ятницю. Він звільнився скоріше з роботи. Він не думав, що цей день настане так швидко, а за ним день розлуки з дочкою.
Він ніс її, делікатно тримаючи та наспівуючи якусь незрозумілу сумну пісню, ніс востаннє, у присмерку, щоб ніхто не бачив його сорому, його страху, його розпачу, його болю, його утрати.
Двері відчинив директор. Це був сивий старий дідусь років 65 . Привітався, та запровадив свого відвідувача до кімнати, у якій було ліжко, маленький столик, та самотній кактус на підвіконні.
- Залиште її тут, - промовив. Зараз зробимо лад з документами, і будете вільні…
Ці слова вкололи у саме серце, як шипи того одинокого кактуса. Свобода ця дала не легкість, а спустошення і ув’язнення совісті на довгі роки.
-Я… я … ,- говорив не виразно та з хрипом в голосі, я хотів би попросити Вас, якщо можна , аби вона, Надя, була з іншими дітьми, тобто не сама, аби вона не була сама у цій кімнаті, незважаючи на її стан, аби мала контакт з дітьми…
- Повірте, самотність їй вже не буде страшна…, - сказав директор.
Життя котилося своїм колесом, так, як завжди та всюди. Раннє сонце вставало, купало проміння у водах блискотливого ставка, та знову блукало на видноколі іншої частини планету. Самотність, розлука, чому все так?
Такі питання кололи серце малого дівчати, і ще цей візок, який не дає змоги поворухнутися, єдиною розрадою були вивільненні руки, які рятували, давали надію, вселяли віру. Турботливі слова старенької бабусі виховательки не дали цій маленькій дівчинці загубитись у великому світі. Її життєва мудрість передавалась у цю дитячу голівку, а ще молитви, на ніч, різні молитви, трохи деколи складені на стародавній лад, але Надя все розуміла. Вона розуміла, що повинна молитись зранку та увечері, дякувати за проведену ніч та прожитий день. Без цих молитов для неї день не був днем, нічого не вдавалось, приходила пустота та сум.
- Бабусю, я комусь потрібна? – запитала тремтячим голосом дівчинка, мабуть, нікому так, я батьків ледь памʼятаю, скільки часу пройшло, ціла вічність, дівчатка тут не дуже товариські, лише Богуслав мене рятує….
- Ти потрібна , моя люба всім, а найперше Богові, знай, ти ніколи не будеш сама, коли ти з ним. А Антон хороший хлопець, у нього теж подібна ситуація, але бачиш, хлопець не здається, адже життя не закінчується, якщо він народився, то значить для чогось це було потрібно Богові, можливо Бог хоче аби він подружився з тобою, аби ти не була тут сама, ти читай між рядками, інколи Він дає нам знаки, підказки, говорить через інших людей, потрібно лиш вміти це прочитати. Хочеш, я розкажу тобі одну історію.
- Залюбки послухаю.
- Так от, колись на дуже далекому загубленому в океані острові, звісно безлюдному, опинився один моряк. Він розумів, що невдовзі помре без їжі та води, тому просив Бога, аби той допоміг йому, але, Господь не відзивався, він кричав, благав, злився, втрачав надію, але Бог мовчав. І ось одного разу повз той острів пропливав корабель та зауважив того моряка: «Агов, сюди, ми тебе врятуємо, не хвилюйся!!! - прокричав капітан. Однак почув у відповідь наступне: «Ні, мені нічого не потрібно, я залишусь тут, мене Бог врятує». Скільки б матроси та інші моряки не вмовляли, все було даремно. Так ставалося тричі, три кораблі пропливали, але жодного разу нікому не вдавалось переконати цього моряка пливти з ним. Незабаром цей чоловік помирає та опиняється в іншому світі, слухаючи Господній голос. І ставить йому питання: «Боже, чому ти мене не врятував, я ж тебе так благав?». Звучить відповідь: «Я ж відправляв тобі три кораблі рятівні, але ти кожного разу відмовляв їм!».
Ти, мусиш, Надю, дивитись завжди очима своєї душі і свого серця, а не тіла…
- Так, бабусю, зрозуміла, ось і рима підлетіла…
Наступного ранку Надя вирішила нарешті покинути свої мури та побачити те саме сонце, яке будить її щоранку. Сама, без чиєї не-будь допомоги вона проїхала кілька метрів до сходової клітки, але тут її зупинив голос Богуслава.
- Ти куди сама, та ще й так рано.
- Я , я хочу побачити сонце…
- Постривай, я з тобою, я допоможу тобі.
- Гаразд, чекаю.
- Я вже готовий, їдьмо. Ти знаєш, я вперше бачу в тебе за ці 5 років, скільки тебе знаю, таке велике бажання самій побачити сонце.
- Ти знаєш , ці 5 років, неначе вічність, я зрозуміла, що хочу жити, я хочу щось робити, допомагати іншим, а не просто сидіти в цьому візку, і бавитись іграшками.
- Звідки в такій маленькій дівчинці стільки життєвої мудрості?
- Ой, хто б казав, подивись на себе…
- Мої батьки померли, а твої живі…
- Вибач , я не хотіла, пробач мені.
- Ні, все, добре, ти молодець, ти знаєш я дивився таку програму, де показували, людей, таких як ти, на візках, їм давали якісь ліки, і вони починали ходити…
- Ці ліки мабуть дуже дорогі, облиш цю ідею.
- О дивись, який краєвид, як добре, що тут є річка, а ще дикі лебеді, а там далеко гори, бачиш?
- Невже наша Україна така чарівна, як я раніше цього не помічала!
- А давай від сьогоднішнього дня не будем сумувати, давай будем вести активний спосіб життя, десь я таке читав, і ніяких уроків.
- Та ні, уроки потрібні, так не можна, а щодо способу життя, то «гуд ідеа»
- Добре тоді я будитиму тебе щоранку і будемо робити ранкову гімнастику, а потім гулятимемо надворі, ну а потім уроки.
- Добре, згода.
Так проходило їх життя, Богуслав вигадував різні фізичні вправи, Надя повторювала, як тільки могла, вона дуже стралася не відставати від свого фізичного наставника, та інколи навіть виходило. А ще щоденні подорожі на свіжому повітрі та щоденні уроки. Одного дня на уроці малювання Надя, виконуючи завдання вчителя, намалювала улюблений пейзаж. Так, це був той пейзаж, який вона тоді побачила з Антоном, той осмислений, життєдайний пейзаж, якого вона раніше не бачила, повний, руху активності віри та надії. Після цього, відбулася розмова у кабінеті директора.
- Я думаю, це можливо, потрібно лише додаткове фінансування. Я постараюсь подбати про це.
- Це неймовірно, у неї талант, вона своїми маленькими зболеними рученятами створює таке… Але чому раніше вона це ховала в собі. Це ж геніально.
Отже, в додаток то звичних вже складених справ, Надя тепер їздила до школи художнього мистецтва неподалік притулку. Там відшліфовувала своє вміння, картини виходили доволі непоганими, дійшло навіть до того, що організували маленьку виставку картин у цій же школі мистецтв. Радості ,Наді не було меж, невже це зі мною, невже це той корабель, дякую Господи. Так минуло ще два роки, завдяки організованим виїздам у гори, на море, після відвідин замків та палаців так мальовничої України, Надя створила ще з кілька десятків картин. Вона завжди сиділа край вікна, бачила частинку подвірʼя, та самотню ялинку навпроти, але у її уяві воно перетворювалось на казковий краєвид, небачений досі, увесь біль, сум, ніжність, відданість покора відбивали слід на її картинах та кричали на весь світ, що вони хочуть жити, бо життя таке коротке.
Це сталося , у суботу ввечері, у віці 15 років, Надя вирішила попрацювати на свіжому повітрі. Гарна зеленоока дівчина з чорною густою косою, вона зачаровувала своїм усвідомленим зрілим поглядом, який здатен був розгледіти усе на світі. І тут на горі у листі дерев, вона почула тихе «Мʼяв» . Так, це був котик маленький білий котик, неначе янгол, який боявся летіти.
- Якже, ти там потрапив, це ж неможливо. Іди до мене, милий.
Але , на жаль, він був занадто високо, а Надя занадто низько, бо сиділа у візку. Але у неї було величезне бажання допомогти цьому звіряті, і вона сама того, не розуміючи, протягувала руки, намагалася підскочити, і сама того не відаючи встала з крісла, простояла 2 хв та впала на землю. Але все ж котик був у неї в руках. За цим всім спостерігав Богуслав з вікна на другому поверсі, вже за мить він був біля Наді.
- Що ж ти накоїла, подивись руки всі подряпані, ти ціла, нічого не болить,
- Ні, все добре, окрім того, що котик наляканий. Цікаво як, він туди потрапив.
- Мабуть, матуся його туди занесла, рятуючи своє чадо від загибелі.
У Наді покотились сльози.
- Ходімо, нагодуємо його.
-Він такий милий, такий ніжний. Як назвемо його?
- Давай Ніжність, як тобі?
- Незвично і романтично, відповіла Надя. Але цікаво.
Наступного дня Богуслав як завжди прийшов на ранкову гімнастику.
-Ну, як Надіє і Ніжносте, ви готові?
- Так, відповіли обоє.
- Ну давай, як завжди, витягуй ліву ногу і праву вперед, повільно і плавно, згинай тулуб, добре, тепер дотягуйся руками до лівої ноги…
- Ай,ооооооо, не мооооожу, біііііііль!!!
-Що таке, що сталось,чекай, хвилинку, лікаря!!!
За 30 хв Надія була у лікарні.
- Я просто вражений, відповів, лікар, це неможливо. Це виявляється у неї вже давно…
- Але що лікарю, говорив здивований старенький директор.
- Чому ви раніше її не привезли, бідна дитина 5 років даремно провела у візку.
- Ви самі розумієте, гроші, кошти були потрібні на її навчання у школі мистецтв
- Так вона ще й малює, у неї не виявлено симптомів хвороби
- Хіба таке можливо? ЇЇ батьки привезли її до нас 12 років тому, і втратили надію на…
- Так вони втратили дві надії
- Бог є на світі, якби не це її падіння, ми б про це і не знали
- Але чому вона не відчувала нічого, ніякого покращення
- Вона і не намагалась, вона звикла до такого життя, вона прийняла його, змирилась і отримала винагороду.
- Ця хвороба може розвиватись, а може і відступити, але от коли ніхто не знає, це може статись і за 10 років і за 20. Чи можу я поговорити з тим хлопцем, я кий був там?
Антон увійшов до приміщення.
-Розкажи мені, що ти взагалі знаєш про це все
- Ну я вже розказував, ми як завжди зробили гімнастику, потім малювання, ур…
- Стривай, гімнастику?
- Так, кожного ранку
- Тобто восьми років
- Ну десь так
- Та ти врятував їй життя. Ти розумієш?
- Як би не ти , вона б сиділа у візку.
- Антон не міг промовити й слова, сльози лились по його обличчі, він хотів прокричати на весь , світ, аби всі почули, що Бог є!!!!!
Надя помалу вчилась ходити, так як мала дитина, малими кроками, спираючись на плече Богуслава? Вона народилась після розвалу союзу, вона народилась разом із вільною Україною і мала жити разом, з нею, мала вставати і падати, розчаровуватись і сміятись, страждати та радіти. Вона була рада , тому, що прожила це все, що не народилась у заможній багатій сімʼї, бо інакше вона ніколи не стала б такою, якою вона є зараз. Життя проходило крізь неї, але вона тепер є самим життям. І вона вдячні Вірі, своїй матері, що вона таки подарувала їй життя, яке не яке, але це було життя, найцінніше, що може бути. Воно подарувало їй Богуслава, її янгола, це маленьке кошеня, цю стареньку бабусю, весь той біль і страждання, людей, які вона бачила всюди, але старалась забувати, коли малювала картини, вона малювала щасливу Україну, її майбутнє, її рай, який коли не-будь настане, без фальші, цинізму та злості!!!
Про недавню хворобу нагадувало непомітне шкутильгання, шрами, та той пальчик, який так і не вирівнявся на руках, та той, який навчив її малювати. Це сталось якраз й той момент, коли потрібно було вилетіти з цього притулку як з родинного гніздечка та шукати себе. Однак стежина Наді давно була визначена, вона продовжила навчання у художній академії, жила на гроші із проданих картин, якій непогано розходились, Богуслав же завжди любив щось ремонтувати, от і подався у ремонтники всього на світі, бо це він умів найкраще. Після навчання, вони зустрічались, гуляли чарівними, магічними парками та згадували своє не менш магічне дитинство, свої ночі та дні, свої мрії та сни…
Ось і настав той довгоочікуваний день випуску, усі недоспані ночі, усі переживання, і нарешті ось він, омріяний диплом, який відкриває всі двері.
Як виявилось таки не двері, і зовсім не всі, а майже ніякі.
Невже тепер я опинюсь на місці батьків, невже нічого з тих пір не змінилось й уже не зміниться, невже це кінець. Як добре, що поруч як завжди був Антон. «Нічого не погано все добре, Надя, все буде добре, виходь за мене?»
-Що?
- Отже, так чи ні?
- Де ти взяв гроші на цю каблучку, ти зовсім розуму не маєш?
- Ну стипендія, яка не яка була, отже?
- Зачекай, я тут сиджу плачусь тобі в подушку, а ти мені так прямо в лоб?
- Як це прямо в лоб, ми з тобою 19 років знайомі, а ти ще думаєш?
- Постривай, ми ж не маємо роботи, житло, сімʼя …
- Головне, що ми разом та кохаємо один одного, ми ж споріднені душі, як казав Сковорода, ех ти, відміннице…
- Чуєш мені, не до жартів
-Мені також, тому я слухаю
- Ну звісно , так, але ж ні, стривай
- Ніяких ні!
- Чому ти такий впевнений, що з тобою, ти розумієш, мені страшно, як ми це все потягнемо, у інших житло хоча б є, усі мої подруги…
- Нехай вони тебе не обходять, у нас своє життя, ми повинні триматись разом, бо можемо довіряти самі собі, я бажаю тобі лише добра
- Але ж…
- Ну добре, слухай, мій знайомий, ну товариш із університету, збирається в Португалію, в нього мама там працює.
- Все досить, так тут малі зарплати, тут неможливо нічого відкласти, але я не проміняю це все мені рідне та дороге на чужину, ти розумієш!
- Ти так говориш. бо ніколи не була за кордоном
- А ти певно був, мандрівник …
- Я ні, але я чув
- Я теж можу багато чути.
- Ти даси мені сказати чи ні, ми ж не на все життя, заробимо грошенят і повернемось, побачимо інші країни, гляди нам сподобається.
- Ось цього я і боюсь, що нам сподобається. І ми не захочемо повертатись, але це неправильно, слід бути тут та будувати свою країну, не можна нарікати, бо кожен з нас маленька країна.
- Ти думаєш, ти одна щось зміниш?
-Я не одна, таких мільйони!
- І що ти зробиш, хто тебе підпустить. Тут кожен сам за себе.
- І в цьому наша біда, Богуславе, що кожен сам за себе, а не всі разом, у цьому секрет успіху!Добре, припустимо,я погоджусь, а мова, я ж не знаю.
- Будемо шукати роботу без знання мови, а там з самовчителів будем вчитись.
-Богуславе, я людина мистецтва, моє життя це картини, тим більше тут вони непогано продаються.
- Де продаються, на вулиці, за копійки, де твої виставки в картинних галереях, де твої шалені гонорари, визнай, цю красу ніхто тут не помічає і навряд чи помітить, тут не цінять твій талант, а лише твої гроші.
- Як ти можеш так казати, той що показував красу цих родючих земель, цих бистрих рік, цих співочих працьовитих людей, цих традицій, цієї милозвучної мови, та ми ж найкращі у цілому світі!!!
- Так ми найкращі, але поки ми цього не усвідомлюємо, і нічого для цього не робимо, і ще мину немало часу, аби ми до цього доросли!
- Тобто ти цей час пропонуєш провести на чужині?!
- Ні, я дивлюсь практично на речі, ати літаєш в хмарах. Вибач, це мало бути освідчення, а вийшло бозна-що…
- Ні, це все вірно, ти говориш те, що я не можу озвучити вголос. Але повір , все таки коли не-будь зміниться, і ти ще згадаєш мої слова.
- То як , кажеш мені повійне так?
- У мене, на жаль,немає вибору, там де ти , там і я…
далі буде...
ID:
681953
Рубрика: Проза
дата надходження: 05.08.2016 11:13:45
© дата внесення змiн: 05.08.2016 11:28:39
автор: LOKOS
Вкажіть причину вашої скарги
|
