Зацілований дорогами
у різні доми
омитий чужими порогами
надіюсь колись
серед холодниx дверей
віднайти свої.
Десь серед важкого
повітря
й спішних протяжних
автострад
розчиняє
розбиває мене
запилюжених колес
постійний
водоспад.
І так болять
усі дороги
об які натомлені
стерто ноги
вже й не страшно
жити
вже й не страшно
вмерти;
аби більш не боліло
вкинути
у хвилі майї
анальгін,
та життя
сардонічна сука
лиш тільки усміхається
за плечима
навздогін.
Я навколішки став
серед гамору
де привиди-люди
де привиди-глюки
спішно несуться
розмитими фото
аби зачинитись
у чогось
в полоні.
Їхні слова
впиваються в шкіру
рубці залишаючи
й шрами
ці негативи нейтрино
лиховісно
шепочуть:
"не йди,
залишись,
побудь іще з нами";
серед ночі
у темінь
кричу їм
що утомився
що бiльше не хочу
проживати життя
не своїми
шляхами.
Судомно трясуться долоні:
з розчепірених пальців
немов сипучий пісок
утікає усміхнений хлопчик
що колись катався
на триколісному велосипеді,
що так щиро від сміху
кричав,
та замовк,
бо з часом
всю щирість
ця триклята сука-життя
усім
зачинить
на залізний замок.
Тепер уже
роки уперті
нещадно вимили
хлопчика
з кісток
й на клітинному рівні
усі спогади давні
стерті.
Усередині пусто
там залишилась тьма
та навіть та
назавжди
закута
у петлі.