А я все чекаю споко́ю...
Чекаю якоїсь тиші...
Чекаю коли із бою
Повернуться душі загиблі...
Чекаю коли настане
той час і та година,
Коли боліть перестане
душі моєї гибла частина.
Перечитуючи свої вірші та прозу помітила цікаву річ - усі вони сумні. Немає ні одного твору у моєму запасі про сонце, про чисте небо, про радість у житті, про щирий дитячий сміх, про кохання глибоке, яке затягує тебе всього до останку!... Немає...
Не думала ніколи про це... Як раптом перечитала і жахнулася! Як? Як так людина, пишучи вірші та прозу, немає у запасі якогось промінчика світла поміж темних кольорів? Чи можливо щоб художник малював свої картини лише чорною фарбою одного відтінку? Думаю, ні. Як я умудрилася до такого? Сама не знаю...
При перечитуванні я хотіла знайти щось добре у моєму "дітищі". Щось таке, щоб надихало! Але поміж рядків я знайшла тільки біль... сльози... горе... відчай... розчарованість у багатьох аспектах життя. Зразу промайнула думка: "Невже мені так погано? Невже в моєму житті не відбувається нічого позитивного та доброго?" Відбувається. І дуже навіть багато! Просто через пелену буденних справ, турбот та переживань ми цього не бачимо. Ми зациклюємося на поганому, а потрібно помічати ще й яскраве сонечко з-за хмар, веселку після дощику, спів ранішньої пташечки!
Я заховаю сонечко в долоні,
Хочеться, щоб було добре.
Я по вулиці буду іти,
Радість буду всім нести!
