Шведський стіл у ресторані. Тут усе, чого душа бажає: овочеві, бобові, пасти й лазаньї, яловичина й курятина, краби, безліч салатів та маринадів, усілякі східні смаколики (булочки з кунжутом, чорним тмином, тортики й тістечка, муси, йогурти, креми, джеми, чорний та білий мед), банани в соусі, фініки, персики, яблука, дині, кавуни, грейпфрути та апельсини. Голодним навряд чи звідси вийдеш. От і думаєш, як оті кляті зайві кілограми опісля скидати.
Тіра – офіціант, що нас обслуговує, - учора запитав Яну, киваючи на мене:
- Ето твой сестра?
- Молодша, - жартує вона.
А сьогодні я присіла до столу, а він уже метеликом підлітає:
- Прівєт, а где твой сестра?
- Десь мотається у пошуках їжі.
- Ти очень молодой, - солодить пігулку.
- Хто б сумнівався, - посміхаюся.
Аж ось і Яна з’явилася.
- Прівєт, моя королева! Ти скучаль бєз мєня?
Хлопчик явно хоче чайових. Але йому не таланить: не можу платити за дешеві компліменти, та й узагалі чоловікам. З тих часів, коли розлучилася з колишнім, конем ще тим.
Ми знову на пляжі. Як швидко забуваються щоденні клопоти біля моря... А воно лагідно цілує берег і звабно посміхається до нас. Ми ніжимося під грибком, поруч голосно цвірінькають кучеряві малі арабчата й ліплять пірамідки з піску. Гучний голос аніматора зве на аквааеробіку, але ми ховаємо голови в лежаки, як страуси в пісок, і насолоджуємося безділлям. Пізніше піднімаємо спинки лежаків і спостерігаємо за білосніжними яхтами. Одна з них схожа на пузатого, угодованого дельфіна. Біля нас – вишка для рятувальника, якого немає й близько, у нього, певно, велика сієста.
Жовтий грибок, під яким ми розкошуємо, та блакить єгипетського неба нагадують нам про Батьківщину та Надію Савченко, що вже вийшла на волю та збирається балотуватися на посаду Президента (про це ми дізналися з місцевого ТБ). Та політичні проблеми на відпочинку поступово відходять на задній план, і ми насолоджуємося морем.
На градуснику плюс 45. Добре, що в Макаді Бей до червня вітри. Не так відчувається спека. Але пора в готель. До обіду ще є час, і доня чатиться з друзями в прохолодному холі. А я відвідала магазинчики, обрала сувеніри друзям, познайомившись із місцевими «підприємцями». А коли підійшла до Яни, вона саме розмовляла із Світланою, яка мешкала в Прибалтиці.
- Ха-ха-ха! Кажеш, Боліваром назвали? - почула я останню фразу.
- Що там? – не могла пропустити цікавеньке.
З’ясувалося, що разом із сином Мирославом Світланка виготовила з пап’є-маше та дерев’яної палиці коника й назвала його Боліваром.
Але для малого кличка коня стала каменем спотикання. Він ніяк не міг запам’ятати, як же звати його нового друга.
Тож Мирославчик бігав, бігав, а потім звернувся до Свєти:
- Мамо, а як зовуть нашого коня, бо я вже забувся?
- Боліваром.
Через годину синок знову мчить до неньки:
- Мам, мам, а як коня звати?
- Та Боліваром! – терпляче нагадує Світлана.
Довгенько Мирослава не було, а потім з’явився й почав благати:
- Матусю, а можна, щоб коня було звати Валєра?
На цьому місці моя доня не стрималася й почала голосно реготати, а з нею і я.
- Та що ви там так дружно іржете? – запитала на тому кінці Свєта.
- Свєточко, найбільше від цієї історійки пораділа моя мама.
- Чому?
- Та нашого тата, а її колишнього чоловіка, Валерою звати. Тепер, вона сказала, того негідника буде завжди називати тільки Боліваром!
ID:
683730
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Гумористичний
ВИД ТВОРУ: Мініатюра
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 14.08.2016 23:01:07
© дата внесення змiн: 19.07.2023 15:26:55
автор: Лариса Журенкова
Вкажіть причину вашої скарги
|
