В тобі загубився назавжди я,
А дощ змиває всі шляхи назад.
В очах моїх та червона осінь,
У твоїх - повсюди п'янка весна.
Кажу собі: досить, досить, досить!
Та мучусь в безсонні, бо не моя.
Звела з тобою зрадниця земля.
Вона не знала, що буде лихо,
Вона не знала, що ти нічия,
Живеш світом без права на любов;
Закохана в землю, що нас звела.
А я, як мантру, знову, знову, й знов
Шукаю вихід з під шару криги...
Знов у воду, як до сиру миші.
Не знаю, що сказати, та чую:
Крик душі у середині себе.
На кригу гляну, в дзеркало наче -
Душа вже не окутана небом,
У темряві тліє, плаче, плаче
І шрами твердіють, як та збруя.
Метуть крихти в холод вітродуї.
В тобі загубився назавжди я,
Та мучусь в безсонні, бо не моя.
Вона не знала, що буде лихо.
Шукаю вихід з під шару криги.
Не знаю, що сказати, та чую:
Метуть крихти в холод вітродуї.
Тлію, тлію, плачу, плачу, плачу.
Кажу собі: досить, досить, досить.
Але, все знову, знову і знову.
Тлію, тлію, плачу, плачу, плачу.
Кажу собі: досить, досить, досить.
Але, все знову, знову і знову.
