Зараз.
Машина поліції проїхала поруч з нашою. Я відчув, як в мене закам’яніло від напруження лице.
- Розслабся – сказала Аліна – мене стільки разів шукали, що я книжку можу написати, як не попастись.
Саша фиркнув. Хороший медвежатник, він вважав, що знає, що таке небезпека. Нічого його життя не вчить. Ще зовсім недавно нас з ним катувало арійське братство, а тепер він наче й не пам’ятає цього. Інше місто це лише примарне сховище. Але я не винив Сашу за незнання цього. Мені самому знадобилось кілька років, щоб зрозуміти це.
***
За три дні до.
Ліля задоволено розтяглась на даху. Її не турбувало, ні те, що ми нічого не постелили, ні те що все скінчилось досить швидко. Їй було добре. Хтозна, може в неї це вперше на даху?
Я підійшов до краю і закурив. Десь далеко Київ світив вогнями. Він жив. Хоча жив погане слово для столиці. Він бурлив, наче двигун. Рокотів та потріскував. Це нагадувало, чому я не любив Київ. Місто не вміло заспокоюватись.
- Макс, я люблю тебе – сказала Ліля.
Не любиш – гірко всміхнувся я. Не вірю. І не повірю. Ні, я не злюсь на тебе, я більше не злюсь. Не знаю чому, але в один момент те, що змушувало мене підніматись пішло. Зникло, що я й не помітив. Я чекав, що це буде виплеск дикої темної енергії, але не сталось нічого. Я не відчув, не зрозумів, коли настав той момент. Все просто кудись зникло.
- Мовчиш? – Ліля підійшла і заглянула мені в очі.
Я не мав, що їй сказати.
- Я не вимагаю від тебе нічого – сказала вона – просто не йди. Не тікай від мене.
Це треба зробити – вирішив я. В кишені стояла склянка з делірієм. Я міг допомогти їй, але вона зненавидить мене після такого. Це дійсно буде кінець. Я не знав, що я відчував до неї, але знав, що пожалію про це.
- Макс – Ліля штуркнула мене за плече – ти мене слухаєш.
- Слухаю – я доторкнувся рукою їй до щоки.
- Тоді що я сказала?
- Це вже не важливо – я всміхнувся їй – мені жаль, Ліля. Сподіваюсь ти пробачиш мене…
Вона нічого не зрозуміла. Моя рука з силою стиснула її шию. Іншою я влив кілька капель зілля Геральта їй в рот. Ліля відбилась від мене.
- Що ти зробив? – невпевнено запитала вона.
Її захитала, голос став далеким, погляд затьмарився. Я схопив її за плечі, щоб вона не впала.
- Рятую тебе, хочеш ти чи ні – я опустив її на землю.
Вона ще щось хотіла сказати, але не змогла. Наркотик забирав її свідомість. Не відпускаючи її руки я ліг поруч. Не варто гаяти часу – сказав собі. Прийняв кілька капель. Заплющив очі, дозволяючи темряві проникнути в мою свідомість…
***
Світло, темрява, тишина навколо. Все таке вже звично. Все як завжди. Я заходжу вже в ці видіння, як до себе до дому. Хто вийде цього разу?
- Чому ти передумав? – першим з’явився Антон.
Я застогнав глухим голосом.
- В мене немає на це часу. Де Ліля?
- Чому ти не хочеш, щоб в Марка вийшло? – приєднався Геральт.
- І ти тут. Йдіть геть, мені потрібно добратись до Лілі – крикнув йому в відповідь.
За ними з’являлись ще люди. Едик, дід, котрого я не врятував, багатій, Соколовський. Все нові й нові люди оточували світлове коло в якому я знаходився.
- Ходи до нас, Макс – лунало звідусюди – невже тобі не набридло.
- В мене немає на вас часу! – прокричав їм – дайте пройти! Ліля!
- Вона не чує тебе – сказав Соколовський – навіщо ти це з нею зробив?
Я промовчав. Це не реально. Вони просто в моїй голові.
- Ми тут, бо ти сам цього хочеш. Тобі є що нам сказати – сказав Едик.
- Так ідіть геть! – заволав я – я хочу, щоб ви пішли!
Натовп загомонів. Вони підходили все ближче. Десь серед них була Ліля. Час спливав, якщо я не знайду її в цьому безумстві, то вона залишиться тут. Вони всі так чи інакше зв’язані зі мною невидимими путами.
- Ти сам на тримаєш – сказав Антон – ти і твій брат. Його совість мучить більше ніж тебе.
- Того він не приймає делірій і хоче спекатись його – здогадався я – А заодно і прибрати твоїх людей – це вже адресувалось Соколовському – ось, що він хотів. Не буде тебе, і твоїх людей, то хто заважатиме таким як він?
- Бачиш – він знизав плечима – в тебе з ним більше спільного, ніж тобі здається.
- Але чому він не сказав? – це шокувало мене.
- А чому ти не розповідав своїх задумів? – запитав Геральт.
Вони з Соколовським стояли поруч, наче давні приятелі. Це враховуючи, що за життя вони були ворогами. Смерть все стирає.
- Це все прекрасно – опанував себе – але мені потрібна Ліля.
- Що ти збираєшся з нею робити? – поцікавився старий.
- Ви знаєте що – я направився до краю світла.
Якщо вийдеш то не повернешся – попереджав колись Марко. Це змусило мене зупинитись за крок до темряви
- Ви в моїй голові – я сказав голосно, так щоб всі чули – ми пов’язані з вами. Але вас більше немає. Ви всі пішли і нехай в цьому є моя вина, але я вже нічого не зміню. Мені не потрібно розповідати вам нічого, тому що ви знаєте все. І ви знаєте, що зараз я прийшов не заради вас, а заради Лілі. Розступіться…
Я перейшов край і поринув в темряву. Від кола світла, що стрімко гасло сюди долітали слабкі відголоски. Далі все покривала темрява. Вона огортала мене з всіх сторін. Я перестав розрізняти лиця людей, котрі тут були. Всі вони зливались в темні силуети. Тіні в темряві. Але я не зупинявся. Не виберусь? Особливого вибору немає.
- Ліля! – прокричав я, але мій голос потонув в темряві.
Я продовжував кликати її, але мій голос слабшав. Подивився назад – світло згасло. Не було більше людей. Я залишився сам в темноті.
ID:
690295
Рубрика: Проза
дата надходження: 23.09.2016 05:04:02
© дата внесення змiн: 23.09.2016 05:04:02
автор: Тост
Вкажіть причину вашої скарги
|
