Ти знала, що давно тебе я поглядом виносив,
сузір*я усмішок вертала не на зло,
короткий день ще більш себе курносив
у сутінках ховаючись крізь скло.
Горнув до себе, врешті виніс
в чарівний вечір, де зосталися самі,
і гостро так відчув, так ніби ще не виріс,
до світу перса цілував твої.
З тих поцілунків ранок блиснув,
немов губами я вогонь добув,
побачив твої очі, тихо свиснув,
і звати як мене забув.
А ти усе залишила без змісту,
резинкою протерла погляд до дірок,
побачив крізь дірки росу іскристу -
я мабуть тут побуду, рано до зірок.
