«Уж лучше грешным быть, чем грешным слыть…»
У. Шекспир, сонет 121
***
Плітки гримлять гучніш за мову серця,
Ведуть любов на суд людських думок.
Чуже обличчя дивиться з люстерця.
Я – вже не я, а привид злих розмов.
Не давши волі пристрасті любовній,
Караю серце у в’язниці рим.
І душу виправдовую безмовно,
Що носить повсякчас яскравий грим.
Та люд не вірить у її святиню,
В коханні бачить ненаситний гріх.
Чому ж з душі невинність я не скину,
Коли і так сурмить облудний ріг?
Вже краще мати дружбу із пороком,
Лиш так, щоб натовп не судив, не знав,
Щоб пристрасть огорнув солодкий спокій
І медом стала ця гірка вина.
