Вона сміялась. Вона жила.
Робила прекраснішим світ.
І, здається, літати могла
Не тільки лише у сні.
Вона квіла і вона співала
Так тихо і ніжно - Весна.
І, якось, серцем усім покохала...
Ви скажете "щастя"? Біда!
Вона любила. Вона молилась.
Йому писала вірші...
Заради нього лиш серце билось
І ним лиш марила в сні...
Вона вважала, вона не гідна
Такого як він ангела
Але вона не знала ще, бідна,
Що її далі чека.
За ним ходила. За ним літала.
Години давала життя.
Себе нітрохи не шкодувала.
І душу б йому віддала.
А він - пишався. Він - милувався.
Та лиш не на неї - собою:
Що Богом він для когось зробився.
Дурним! Необачним богом!
А він вкривав їй цілунками руки
Волосся пестив, лице...
Але він бачив в ній лише куклу,
Яку можна викинуть геть.
Вона квіла і вона раділа,
Коли була поруч з ним
Свої обламала й дала йому крила,
А він літати не хтів.
Вона п'янким, вона незвичайним
Вином для нього була.
Він - пив. І випив усі її чари.
І смертною стала вона.
Втрачала крила. Втрачала душу.
Втрачала поволі життя.
"Для нього бути кращою мушу"
Собі говорила вона.
Без крапельки жалю себе віддавала
Усю узливала себе.
Вона кохала. Вона не знала,
Що час щасливий мине...
Допив. Розлюбив. Стала не цікава.
Не по приколу стало цілувать її.
І викинув... А душу - вже йому віддала,
А тіло - утопилося. Як жити без душі?
