Нам важко бути божими людьми,
ця ноша надто вже велика.
Тому отарою з отого лиха
йдемо, безбожні, у пітьмі.
А той, що лихом нам за Бога,
чужий, і зичить горе нам,
згризає український храм
зубами цербера-бульдога.
Йдемо – куди? – тисячоліття
і тягнемо чужий тягар
із іудеїв – до хазар,
до іудейського поліття.
І той тягар – то наше горе,
чужого бога ремесло,
яке і в душі нам вросло,
хрестом до крові душі оре.
Невже довічне це прокляття –
оце тавро чужих турбот,
що розпинає мій народ
на те кривавеє розп’яття?
