Ми - останні з людей, що пробули в живих хоч годину,
Наші кроки були в нікуди, очі бачили морок,
Замість того, щоб жити в теплі, перейшли в холоди ми,
А в пісках і солончаках схований головний ворог.
Якось так непомітно минули роки у містечку,
Там було все: і світло, і сміх, і добро, і удача.
Але ми вибирали підпілля, здійснивши раз втечу,
А тепер ми не вернемось - шлях оплатити нема чим.
Кожні десять годин ми виходили в люди, на хату,
Щоб з даху подивитись, як сонце заходить повільно;
Кожні сорок хвилин ми спускались, аби помирати,
Прикуривши і випивши, щоб у душі не боліло.
Наші дні пролітали під звуки Раммштайну і Корну,
А тоді ми глушили їх ритмом нових Океанів,
А коли ми спускались на сорок хвилин, то у горлі
Застрягав Лінкін Парк. І не було з'єднання між нами -
Мережа не ловилась. Під димом застрягли питання,
Які відповідей як і не мали, так мати й не будуть.
І тепер ці питання повзуть по пустелі за нами,
А ми теж повземо. Правда, шлях пролягає в нікуди...
І для чого ми змушені кидати ті Карфагени?
У пустелі ти легко знайдеш непотрібні ідеї,
Які не підійдуть твоїм мріям і їхнім теренам.
У пустелі тебе не шукатимуть - їм то' не треба.
Кажуть, діти ростуть, аби стати дорослими, але
Потім сум за минулим нас змушує лізти у місто.
Наша ера відходить, нащадки будуть інше мали,
Та всіх нас єднає один Карфаген.
То дитинство.
XII.XII.MMXVI
О, цей твір нікого не залишить байдужим... 
