На сміттєзвалищі мого життя я помітила дещо несподіване. Не пам’ятаю, коли я класифікувала це як сміття, а тим паче, викинула. Можливо, воно випадково потрапило до мого сміттєвого відра разом із іншою купою непотребу. Проте, не так важливо, як воно там опинилося, важливіше, що я вчасно його там побачила, поки граки і криси не порозтягували його на дрібні шматочки.
Дивно. Колись ця річ була мені потрібною. Я носила щодня її біля свого серця. Навіть більше, всередині свого серця. Пам’ятаю, як знімала її з себе. Але було відчуття, що це хтось робить за мене, що це не я. Було боляче її знімати. Але тоді так було потрібно. Я поклала її тоді на робочому столі, із думкою, що пройде трішки часу і я поверну її на місце. Але тоді на столі був такий безлад, що неважко її там було загубити. Дивна ця річ. Така маленька, майже невидима, але, коли кладеш її до серця, то вона виростає до таких масштабів, що мимоволі починаєш ділитися нею з іншими. А чим більше ділишся, тим більшою вона виростає. Деякі люди навіть уникали спілкування зі мною, аби ця річ не перепригнула до них у серце. А дехто сам просив шматочок.
Побачивши цю річ на сміттєзвалищі, мені стало соромно перед нею. Вона стільки років жила зі мною, а я так легко її викинула і забулася. Дякую моїм ногам, які повели мене на цей великий смітник. Думаю, вони просто засумували за нею і спеціально спрямували мій маршрут. Ноги, воно бувають розумнішими за мозок.
Я підійшла до неї. Вона лежала між старими фотографіями та купою рукописів. Така маленька і беззахисна. Хотіла взяти її у руки, та де там, вона вискользувала так уміло. Я спробувала знову. і знову. і знову. а вона не давала мені шансу. Аж защеміло у моєму серці. Мені хотілося крізь землю провалитися. Я упала навколішки. Сльози почали литися з моїх очей. Здавалося, що усе сміттєзвалище насміхається з мене. І коли джерело моїх сліз висохло, я просто простягла долоньки до неї. Вона не пручалася. Я взяла її на ручки і положила собі до серця, пообіцявши, що більше ніколи вона не опиниться у цьому страшному місці.
Я не помітила, як настав світанок, не пам’ятаю якого дня, коли ми разом, Я і моє щастя у серці, поверталися із сміттєзвалища мого життя.
ID:
707937
Рубрика: Проза
дата надходження: 22.12.2016 18:53:36
© дата внесення змiн: 22.12.2016 18:53:36
автор: Наталя Затишна
Вкажіть причину вашої скарги
|
