"Найкращі митці - це люди з язичницькою душею: в них безмежна фантазія." Ця цитата автора Systematic Age надихнула мене на написання вірша. Він вийшов трошки не таким, як я хотіла. І насправді він не про дитинство, а про те, що я відчувала тоді, і відчуваю зараз...
Колись давно була мала - сама гуляла на городі
Посеред трав, плодів, дерев, віддавши всю себе природі.
Зривала квіти удворі, робила з них вінки й букети.
Моя душа цвіла сама! Десь так й формуються поети.
Любила більш за всіх весну, ту юну панну теплокрилу.
Вона - життя, вона дає усьому пробудитись силу.
А ніжні пахощі бузку з дитинства ще живуть у серці,
Поки у мені є весна, я не боюся зовсім смерті.
Любила поле запашне, збирала маки і волошки.
Іще хвилиночку, ще трошки,
Й русалки вийшли би до мене,
Забрали би мене з собою, додому, в жито ще зелене.
А в серпні зранку рано-рано любила по гриби ходити.
Лише у лісі твої думки всі тиша може оживити.
Гриби терплячим відкривають чарівні духи лісовії .
Вони живуть під листям й мохом, і розуміють мої мрії.
Все, що було колись зі мною, і зараз тут, у мені квітне.
Щось трошки дике і казкове, але красиве і привітне.
Пелюстками з моїх півоній дитинство проклада дорогу,
Навіює і спогади, і ностальгію, і тривогу.
