Навіяно* російською народною
піснею на слова Ф. Глінки
«Песня узника»
Міського шуму тут не чути,
Все млосно тихо навкруги,
Лише виблискують багнети
На чатах пильних вартових.
Орел в цей край не залітає,
Жалібна чайка не киглить,
Лиш в’язень пісеньку співає
Як важко в білім світі жить.
Яка тяжка у нього доля
А дома матір та сестра,
Що ще не скоро він на волі
Ввійде до рідного двора.
Чорне волосся посивіє,
Хвороби скрутять тонкий стан,
Як їх згадає, серце ниє,
Що так нізащо він пропав.
Якби він мав сумління й розум,
Чому людей послухав злих,
Як вийшов на слизьку дорогу -
Попав тепер в злодійський світ.
Невже в’язниця - мама рідна?
Невже наглядач - старший брат?
Невже в неволі він загине
В житті нещаснім напрокат?
19.01. 2017р., Київ
__________________________
*Про навіювання. А чи було воно? Мабуть, було.
Бо перший куплет пісні «Не слышно шуму городского»
чомусь і зараз у мене в ушах. Але коли писав вірш,
то не знав ні автора, ні тексту. Коли вже мав остаточну
редакцію згідно з власним задумом, з цікавості, зайшов
в Інтернет і прочитав вірш Ф. Глінки «Песня узника».
В цих віршах дещо спільні назви і два- три рядочки.
Ідея і сюжет - не тільки різні, ба, навіть, протилежні.
У Ф. Глінки текст присвячений вірнопідданому «узнику»,
а у мене «В’язень» - це моя Україна в імперії зла. У вірші
по тексту багато асоціацій: орел - це Орлик, чайка - Мазепа
зі своїм знаменитим віршем – піснею «Ой горе тій чайці».
Далі – про «сумління й розум» при т.з. «об’єднанні», про спільну
«cлизьку дорогу» в історичному злодійстві і в кінці кінців -
сумніви – ствердження щодо минулої, сучасної і майбутньої долі
України:
Невже в’язниця - мама рідна?
Невже наглядач - старший брат?
Невже в неволі він загине
В житті нещаснім напрокат?
