Мене кличе осінь на каву.
На теплу, душевну розмову.
Пальто в неї жовто-багряне,
А сукня ну просто казкова.
На шиї намисто червоне,
Виблискує сонцем й росою,
А очі немов синє море,
Чарують своєю красою.
Вона мене раптом спитала...
Чому серце смутком покрите?
Що їй сказати не знала.
За мене сказав усе вітер.
І осінь дала пораду...
Усе, що турбує минеться.
І все, що погане позаду.
На краще усе стається.
Мені усміхнулась щиро,
І зникла за горизонтом.
Я довго ще каву пила,
Що аж під дощем промокла.
