Вихідний випав і мені. Зазвичай проводжу його інакше, але цього разу вирішив прогулятися у парку. У натовпі можна заховатися і спостерігати. Зовнішність, риси, розмови. Стільки матеріалу для цікавого ока.
Вмостився на лавці, у руках планшет. Наче й немає мене тут. А повз проходять люди, гомонять дітлахи, собаки радіють сонячному дню і миті свободи.
Аж ось проходить дівчина. Така заглиблена в себе, зосереджена, здається не помічає нікого навкруг. Та ні. Витягає телефон. Фотографує якийсь краєвид, що, схоже, зачепив чимось. А на руці червоний футляр. Такий яскравий, веселий, тріпотить на вітрі без ваги телефону. Зачіпає погляд. Та дівчина ховає телефон у футляр, футляр у сумку. І йде.
Чомусь і мені набридло сидіти. Та й час також вибиратися. Тільки червоний футляр чомусь не йде з перед очей.
Якийсь дивний неспокій опанував мною. Не відпускав до самого вечора. Як передчуття.
Наступного дня по обіді в улюбленій каварні побачив за наступним столиком блиснув червоний футляр. Щось здригнулося у мені. Той самий? Вона тут?
Обернувся. Ні. Дівчина інша.
А може футляр все ж той самий? Дивна фантазія.
