«Даремно ти слухаєш вітер, що плаче
ніхто не тривожить твій слух серенадою...»
(Федеріко Ґарсія Лорка)
Даремно, друже, ти серед цих каменів,
Що ніколи не стануть хлібами,
Що лежать на шляху оленів,
Що тиснуть на землю як гирі,
Які чіпляють до годинників вічності,
Що міряють маятником буття
Кавалки Ери Козлотура і клишоного Фавна,
Даремно, друже, серед каменів сірості,
Серед цих брил духу важкості
Ти слухаєш вітер:
Його плач по людяності,
Його стогін осінньої туги,
Його спів про мертвих,
Що пішли в позачас,
У долину, в якій ніколи не цвітуть груші
І мигдаль гіркіший від полину.
Даремно.
Ніхто не тривожить струни Неба
І банджо білих хмаринок:
Там тихо:над світом людей.
Тільки тут, в ущелині,
В долині вічної ностальгії
Ти слухаєш вітер,
У краю, де ніхто не чув серенади,
А тільки реквієм – один – для епохи.
А ти слухаєш вітер
На схилі гори,
Де не було дерев. Ніколи.
усе даремно... знов - і все це не востаннє... колись же усе набуде значення свого і смислу - може, як "труп ворога сам пропливе мимо нашого берега" - але це надто ненадійна надія вже очевидно, що навіть "воїни світла" стали заручниками лукавих злодіїв-політиків-бариг
слухаєш вітер
На схилі гори,
Де не було дерев.
Ніколи.
Артур Сіренко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую за відгук! Світ сумний, але потрібно лишатися оптимістами. Це справді так...
вже очевидно, що навіть "воїни світла" стали заручниками лукавих злодіїв-політиків-бариг 
Про хмаринки - супер!
