Місто, що я так люблю,
Яке так не любить мене –
Я залишила його тобі,
А ти загубив
У кишені
Поруч зі старими чеками
І запальничками.
Розжарені сонцем книжкові базари,
Пропахлі сльозами забутих поетів,
Ранковими їхніми кавами,
Дитячими їхніми вибриками,
Гарячою шкірою їхніх коханок,
Яких вони не пам’ятали
І все ж писали про них –
Вірші.
Вірші – найвірніший спогад
В кривому дзеркалі часу,
Де коси здаються зміями,
А змії – ланцюгами.
Де твої дурнуваті футболки
Лишаються дурнуватими,
А мої сльози, звернені до стелі,
Поки ти на мені вовтузишся –
Справжніми.
Місто, що так не любило мене,
Яке так любила я –
Я лишила його тобі,
Наче кульку із чорним смогом
Замість штучного снігу.
Місто, що пам’ятає запах мого поту
І дотик моїх збитих у кров литок
До свого вікового каміння,
Ніколи не стане мені чужим,
Як і ти.
