Затікають краплини дощу за комір,
із засохлих очей сиплеться пісок,
уночі двоє не сплять
і зранку теж
не поспішають в маршрутки.
Тихо, тихо,
не збуди котів,
що скребуться на душі.
За вікном дощі завмерли,
аби не порушити
ці "ще кілька хвилин давай полежимо"
зранку.
Твої заплющені очі
вологі,
немов вікна трамваю
я зазираю крізь них —
пасажир
твого фатуму.
Час виходити, сонце,
моя станція наступна.
Та й твій будильник
уже за кілька хвилин
затріскотить
завмерлим повітрям.
Знай лиш,
що вранішнім гонкам
не зруйнувати твоїх слідів на тілі
і проблемам не зацькувати
любові.
Так, пізніше я знову утечу,
але під ранок,
як завжди,
притиснусь холодним дощем
до твоєї
спини.