Подорож у юність почалася із гурту хлопців-студентів, які підсіли у моє купе, мандруючи у своїх літніх справах. Жвава розмова між ними точилася про музику, мультики, студентські гурти. У кожного покоління свої ім’я, свої кумири.
Із пам’яті повільно випливала чорна, велика, венілова платівка із записом пісень Boney M. Ти віддав за неї півтори стипендії, жив впроголодь, але з твоєї кімнати щовечора линула крута музика. А ще ти тікав з останньої пари і варив п’ятилітрову каструлю червоного борщу із борщової заправки, купленої за дріб’язок у магазині.
Згадую калюжу. У Тернополі, через дорогу від озера, після дощу завжди утворювалися калюжі. То зараз там гарний парк з містками та алейками. А тоді – звичайний мочар. І одного разу ти штовхнув мене у калюжу. Навіщо? Через багато років я запитала тебе про це. Ти не пам’ятав. А я досі шукаю відповідь.
Тернопіль і ти. Не існує одне без одного. Через п’ять років я приїхала у місто на нашу першу зустріч випускників. Місто змінилося і стало чужим. Я впізнавала будинки, вулиці, пам’ятники. Та не знайшла на острові напису – Andrzej – який я царапала знайденим камінчиком. А ти сміявся і казав: «Облиш, навіщо». Ти ніколи не робив нічого безглуздого. А я, то рвала твої фото на дрібненькі клаптики, то бігла у твою кімнату, аби лише посидіти на твоєму ліжку, над яким ти на скріпку прикріпив нашу маленьку чорно-білу світлину 10 х12.
Її зробив Бодя. Виявляється, Бодя тобі заздрив. Це він признався мені тоді, через п’ять років. Не міг второпати, за що я тебе люблю. Гм... А хіба я знаю?
Тернопільський вокзал і через тридцять п'ять років зустрічає гамором. Прямую в сторону центру. Навіщо мені таксі? Хіба через вікно машини я зможу розгледіти місто?
Місто в чомусь помолодшало, у чомусь змінилося, у чомусь зістарилося разом зі мною. Нова бруківка, нові сонячні батареї. Нові вивіски: «Піцерія Челентано», «Приватбанк»... А було «Кафе Сніжинка» та «Зберкаса». Он обдерта пошта, куди я бігала замовляти міжміські дзвінки додому. Фонтан поржавів перед будівлею. А Пушкін досі стоїть задом до відомої державної установи. У цьому магазинчику завжди продавали молоко. Він таки зберігся. І молоко досі продають. Несподівано і дивно.
А на цьому розі перед готелем «Інтурист» я чекала тебе і спостерігала, як довго і пристрасно цілується пара. Сьогодні перед готелем «Тернопіль» фотографувалась молодь поблизу квіткової гірки.
Ні, все-таки слід сідати на маршрутку чи тролейбус. До нашого інституту ще ого-го скільки. Що ж зараз їде «до танка»? «До економічного доїду?» - запитую. Пасажири кивають у відповідь. Пошарпаний бусик щосили хилитається. Міцно тримаюсь. А колись були довгі, жовті, новесенькі, чистесенькі автобуси. Зупинка. А танка вже немає. Здали на металолом, чи відремонтували і відправили в АТО? Трагікомічна думка...
Переді мною величезне студмістечко з новими навчальними корпусами, дев’ятиповерховими гуртожитками, студентами-африканцями, які йдуть навпроти, розмовляючи англійською. З «мого» лише цей навчальний корпус та три старенькі гуртожитки. По черзі довелося пожити у кожному з них.
- Міську, що вариш?
- Воду варю!
- Дівчата, дайте щось поїсти!
- Хто яйці на плиті забув?
- Комендант іде!
- Маєш конспект списати?
Обличчя, уривки фраз. Молодість! Чому усе це згадується тільки тут? Мабуть тому, що тільки тут ти знову стаєш молодим і безтурботним. І кожні п’ять років їдеш сюди за цією незбагненною nostalgie...
10.06.2017р.
