Коли небо запнули хмари як завісу перед сценою, то скоро завіса впаде. Виставу готує небо із спец ефектами, а в серці відлунюють уже громові вибухи.
Коли хмари темніють і бубнявіють каменюками, що от-от на землю впадуть, то драму готує. Камінням на голову, розповіддю про біль. Чужий і власний.
Зойки готують хмари. Квилить серце у передчутті. Бачить у дзеркалі власні жалі? Відповідь, що з неба дощем проллється?
Тільки б відчитати її між гучних громовиці і блиску скаженого. Злиться гроза.
Очі темніють, вкриваються хмарами, а між ними сталеві блискавки. Відчай стає відчайдушністю, перетоплюється на ртуть. Гроза шаленіє.
Скільки дерев поруйнує шалена вистава? В листі дощ шурхотить. По щоках дощ стікає, скрапує пальцями у калюжі під ноги.
Вщухають громовиці, забирають вітри із собою, та небо хмарне на клапті розірване. Не скласти.
Впала завіса. Вистава скінчилася?
За цупкою завісою тиша.
...проза цікава...образно-психологічна!... 
