Понад Руссю з’явилися перші промені сонця і зникли всі нічні хмари, що панували у небі. Світло падало на кожен листочок, травинку, кожне вікно.
Ольга встала і посміхнулася, зустрічаючи ранок. Сьогодні, на диво, вона відчувала спокій, не зважаючи на важку ніч, повну жахіть. Навіть сон не зміг зіпсувати їй вранішнього настрою – невдовзі повинен приїхати її чоловік, світло очей її, Ігор. До її покоїв прийшли сини, усміхнені та повні сил. Старший, Святослав, тримав молодшого, Улеба, за руку. Обидвоє кивнули Ользі:
— Доброго ранку, мамо! – засміялися.
— Доброго, мої орли! – підійшла до синів і обняла їх. Кожен вклонився і, поцілувавши руку, притулився до матері.
— Ми Вас кличемо до столу. Прийдете? – спитав Святослав.
— Звісно, мої любі. Я вчора наказала, щоб сьогодні у нас був найкращий стіл увесь день – повинен повернутися князь. – посміхнулася у відповідь.
— Ура! – підскочив малий Улеб. – Ми його зустрічатимемо?
— Звісно, – мовив Святослав, – як же ти хочеш?
— Хочу у походи з ним.
— Малий ще, – сказав княжич, – всьому свій час, брате.
Коли княгиня з дітьми ввійшла до великої зали, стіл вже був накритий різними стравами.
— Мирославо! – на порозі миттю з’явилась служниця.
— Княгине…
— Стіл просто чудовий! – посміхнулася, – ти молодець, гарно впоралася, як завжди.
— Для Вас стараюся, княгине.
— Сідай з нами. – Ольга сіла посеред великого столу, ліворуч сів молодший княжич, а старший – праворуч (як і годилося сідати нащадкам правителя коло своїх батьків).
Коли всі почали снідати, до приміщення ввійшов Асмуд і низько вклонився. Очі сміялися, приємна посмішка виблискувала скрізь молоді, чорняві вуса.
— О, Асмуде! – зрадів Святослав, – приєднуйся до нас!
— Прийшла звістка, княгине! – полегшено зітхнув.
— Яка? – підскочила, – мерщій кажи, не мовчи!
— Гриді князя ідуть до міста.
На обличчі Ольги засяяла посмішка. Нарешті, ось-ось вона побачить Ігоря, нарешті вони знову будуть разом.
— Мерщій на ґанок, будемо вітати князя! – наказала.
Княжа родина вийшла у двір і побачила перед собою військо. Ольга стала перед дітьми і кинула оком на гридів, запідозривши щось неладне.
— Здається, їх було більше, — зауважив Улеб.
— Значно більше, – погодився Святослав.
Їхній погляд спинився на парі коней, котрі тягнули за собою чималого воза з даниною. За ним з’явився менший, де лежав якийсь чоловік.
— Вітаємо Вас, княгине! – голосно вигукнув найстарший за званням гридь. – Ми повернулися з даниною!
— Вітаю вас, мужі руські! – відповіла, посміхаючись, проте серце знову відчуло щось неладне. Жінка завмерла в очікуванні, що їй хтось пояснить, що то за воїн лежить на возі, проте, всі мовчали, схиливши голови.
— Батька немає, — прошепотів старший син.
— Можливо, ось-ось приїде, — додав Асмуд.
— Що то за гридь на возі? — спитала жінка. Її вуста тремтіли від тривоги.
— Свенельд, княгине.
Ольга, сховавши свій страх у собі, підійшла до воза, кепкуючи.
— Ох, невже десь дозволено та бачено, щоб муж руський при княгині на возі байдикував? Чи ти велике цабе, що так чиниш?
— Княгине, — прохрипів чоловік, повернувшись до Ольги. — Мені зле, — зітхнув.
— Його другу добу лихоманить, – доповів старший гридь.
— Негайно до знахаря! — Погляд Ольги спинився на кулоні, що був ідентичний до її прикраси. — Де князь?
— Княгине… — простогнав Свенельд. — Це я в усьому винен. Якби я був на ногах…
Жінка завмерла від страху. Серце відчувало щось неладне, проте вона не до кінця зрозуміла, що саме.
— А ті древляни... Навіть Тихон йому не допоміг…
— Не кажи мені більше нічого, – відповіла сухо, і з кам’яним лицем пішла до княжих палат. Вона хотіла закричати, кинутися до воя, розпитати що трапилося, проте жодного слова так і не зронила.
— Мамо… — промовив молодший княжич. Улеб хотів зрозуміти, чому мати так різо змінилася, чому мовчить, проте його дитячий розум підсказав, що краще промовчати у такий момент. Святослав глянув на княгиню, потім на брата, погладив його по голові та схилив голову, приховуючи сльози: він все чудово зрозумів.
Ольга не сказала ні слова. Перед її очима з’являлися різнокольорові кола і жінка навіть не пам’ятала, як дійшла до своєї кімнати. Вона сіла на край ліжка і заголосила. Мирослава, котра супроводжувала її, схилила голову, пустивши сльозу.
— Невже це правда? Князь не повернеться? – прошепотів Улеб, схлипнувши. — Що ж ми тепер робитимемо?
— Ми повинні бути поряд з мамою, – відповів Святослав. — Ходімо.
Хлопці зайшли до покоїв княгині і, вклонившись, впали до її ніг, важко зітхаючи та плачучи.
— Вони забрали у мене все, що я так любила, — побивалася Ольга. — Що ж ми тепер без князя? Та ніщо!
— У нас є Ви, княгине, — відповіла Мирослава. – Ви правитимете. Я вірю у Вас.
— Правити повинен мій сокіл, — погладила по голові старшого. — Але він ще дитина, ще малий.
— Нехай на це буде Ваша воля, — підвів очі юнак.
Вдова витерла сльози та важко зітхнула. Вона розуміла, що її сини ще занадто малі для того, щоб правити державою, проте Святослав уже виріс і вона зможе до його повноліття допомагати йому.
Князя більше не повернеш. Він пішов у похід та більше не зайде до княжих палат, не привітає свою родину та своїх воїв, не стане правити. Тепер до влади прийдуть його діти, його нащадки, які далі творитимуть історію русів.
*****
Не минуло і трьох днів, як Ольга прийшла до тями й почала правити Руссю. Спочатку їй було важко, але час допоміг їй, подарував певний досвід і силу.
— Іменем Святослава клянуся правити вірно та мудро. Нехай на все буде воля Божа!
Бояри, що стояли перед нею, вклонилися. До зали ввійшов Асмуд.
— Княгине, прибули посли древлянські…
— Древлянські? – Здивувалася. — Ну що ж, нехай проходять. Запроси їх.
Коли перед княгинею постали вороги, вона дивилася на них вовком, немов от-от накинеться і зітре у порох.
— Вітаємо Вас, княгине всія Русі! — в один голос мовили троє чоловіків.
— Вітаю вас, любі гості. Що привело вас до Києва?
— Княгине, — мовив старший, а інший підніс дарунки і поклав до ніг жінки. — Наш князь Мал пропонує вам стати його дружиною.
— Ваш князь? – здивувалася, і її очі налилися кров’ю. Перед нею з’явився Ігор, наче живий. Горе жінки затьмарило розум, і Ольга, мов навіжена, підскочила з престолу і кинулася до сватів.
— Негайно відправте їх до Бога! — кричала. – Негайно!
— Княгине, — підвелися вони. — Ми…
— Ваш князь згубив мого чоловіка, — сухо сказала, – і ви, не маючи совісті та не знаючи порядків, приходите до мене? Не минуло й трьох діб, як я втратила його, як ллються сльози синів наших, як крається серце моє, як тужить народ руський! Винні! — прокричала.
Чоловіків негайно взяли під руки і вивели геть із зали.
— Княгине, заспокойтеся! — до жінки кинувся Асмуд. Ольга почала мліти, але той вчасно підхопив її і посадив на престол. – Вам зле?
— Все гаразд, Асмуде, — прошепотіла. – Подбай, щоб їх схоронили живцем.
— Слухаюсь, княгине.
— Стій-но. – Спинила хлопця. – Надішли Малу листа і скажи, що його посланці залишилися жити в Києві, при княжому дворі. Нехай не знає правди.
Асмуд мовчки кивнув.
— Бояри! Навіть не думайте казати про цей випадок моїм синам.
Присутні покірно схилилися. Вона боялися гніву жінки, від тепла та ніжності якої майже нічого не залишилося.
****
Коли вдарили холоди, до Гори знову прибули древляни.
— Княгине, наш князь Мал так і не отримав Вашої відповіді, — промовив новий сват, найголовніший. — Він хоче знати, що Ви скажете.
— Я можу сповістити радісну новину, — хитро посміхнулася. — Я прийняла рішення і можу його оголосити.
— Ми слухаємо Вас.
— У нас прийнято спочатку гарно приймати гостей, а потім вести переговори, тим паче, такого характеру. — Мирославо, — покликала служницю, — накажи розтопити лазню і накривати на стіл. — А пошепки додала. – Скажи про це своєму синові: він знає, що робити.
— Слухаю, княгине.
Миттю посеред зали поставили величезний стіл і накрили його найсмачнішим. Ольга посміхнулася.
— Сідайте, шановні, – і собі присіла. Біля неї поруч сіли сини та Асмуд зі Свенельдом, котрий вже одужав. Древляни, не роздумуючи, почали їсти. Після частування пішли попаритися у лазні.
— Княгиня не є такою мудрою, як про неї кажуть, — перешіптувалися між собою в лазні древляни.
— Чого б це?
— Вона погоджується на цей шлюб. Мал забере у неї всю владу, а потім знищить її та нащадків.
Асмуд почув цю розмову і миттю вийшов надвір.
— Свенельде, — звернувся до чоловіка. — Я таке почув…
— Я також, Асмуде.
— Готовий?
Полум’я спалахнуло і охопило все приміщення. Стіни миттю затріскотіли та зникли у язиках вогню.
Ольга, дивлячись з вікна, голосно засміялася.
— Звершилося, звершилося! Ти бачиш, Мирославо?
Жінка ствердно кивнула головою.
— Я знаю, що ти про мене думаєш. Гадаєш, я — ненависна і зла.
— Неправда, княгине!
— Послухай: я мщу за наших чоловіків, батьків наших дітей, наших найкращих гридів, котрі стали жертвами безчинства Мала.
— Тут справа рук ще когось.
— Кого?
— Княгине, я знаю, що мене Ви не послухаєте, і сприймете це все за наклеп, але… Я гадаю, що це справа рук Свенельда.
— Свенельда?
— Ви колись бачили його амулет?
— І що? Невже він незвичайний?
— Він такий же як і у Вас…
— Це просто збіг.
— А що, як він хотів заволодіти владою?
— Це дурниці.
— А якщо він мстить за щось? Кажуть, його минуле таємниче…
— Вийди, Мирославо.
— Княгине…
— Вийди. Вийдіть всі, — звернулася і до синів, — я хочу побути наодинці.
Служниця та Святослав з Улебом мовчки вийшли з покоїв.
— Гадаєш, Мирослава права? — запитав Улеб.
— Це дурість, брате! — відповів Святослав.
— Ти бачив його амулет?
— Бачив…
— Тут щось не так.
— Якщо не так, то чому сам не спитаєш й Свенельда? Він наш захисник, рятівник, найкращий гридь!
— Він ніколи не розповідав про себе, про своїх предків… Тут щось дивне, нікому не зрозуміле, про що знає він один. А може і не один. — Улеб пішов геть.
— Ти куди? — запитав Святослав.
— Бачив, як згоріла наша лазня? Як до Свенельда — він там. Піду запитаю.
— Не смій!
— Посмію! — поспішив піти Улеб.
На ґанку зустрів Асмуда і Свенельда.
— Ти хто, Свенельде?— поцікавився Улеб.
— Тобто, княжичу? — не зрозумів Свенельд.
— Хто твої предки?
— Вони — варяги…
— Не бреши мені! Твій амулет такий, як і у нашої мами!
— Таких безліч.
— Ти… Ти… я виведу тебе на чисту воду! — пригрозив Улеб.
Воєвода посміхнувся.
— Княжичу, Ви все не так розумієте…
— Я знаю правду.
— Правди давно немає. Вона згинула, як роса на сонці, як квітки під час посухи… Не шукайте її, бо не знайдете.
Улеб грізно глянув на Свенельда і пішов геть.
— Свенельде, не зважай, — підійшов Святослав. — То все чутки про тебе ходять, а малий вірить…
— Чутки — людські вигадки. Дурість це.
— Я їм не вірю, а Улеб шукає те, чого немає. Ха, твій амулет не дивний, як він вважає. Дитина.
Асмуд підозріло глянув на гридя, і той знітився.
На вулицю вийшла Ольга, і воєводи їй вклонилися. Жінка провела поглядом, і помітивши, що ті кивнули головою, зітхнула, ніби нічого не було, і пішла до зали.
— Моя мама така дивна, — мовив Святослав.
— Княжичу, її доля важка. Ви це знаєте, як ніхто. — Свенельд опустив очі. – Це вже ніколи не зміниться…
— Я хочу помсти, – хлопець сухо зронив слова. — Хочу помсти.
****
Довкола буяла свіжа зелень. Сніг розтанув, почали співати птахи. Прокидалася земля від довгого зимового сну.
Княгиня зайшла до покоїв чоловіка: там все стояло непорушно, як за його життя.
— Колись ти казав, що за мене горло перегризеш. Тепер це зроблю я. Ох, мій любий… Якби ти знав, скільки горя я пережила, коли втратила тебе; як я переступила через себе, руйнуючи все довкола…
Княгиня пішла надвір, поправивши на собі нові чорні шати, що були схожі на одяг монашки, на грудях висів невеликий хрест. Її голова була покрита чорною тканиною, коса схована під покровом.
Біля ґанку на Ольгу чекали сини та найкращі гриді, на чолі зі Свенельдом та Асмудом. Всі також були зодягнені у темні шати.
— Русичі, — підняла до неба руки, – помолімося, щоб похід цей був удалим, щоби приніс нам перемогу!
Натовп зашумів. Хтось молився до слов’янського пантеону, а хтось — до християнського бога.
— Соколи мої, — підійшла Ольга до синів і взяла їх за плечі. — Прийшов наш час, мої любі. Святославе, ти готовий?
— Я вдягнув найкращі обладунки, хозарські, — гордо промовив. — Зі мною батьківська зброя.
— А я? — запитав Улеб. — А як же я?
— Ти залишишся з Мирославою.
— Чому? Я також хочу в бій…
— Ти керуватимеш Руссю, поки мене не буде. Гаразд? – обійняла сина.
— Я? А ти мені довіряєш?
— Повністю. Я вірю в тебе. Молися, сину, будь мудрим правителем.
Хлопець вклонився, поцілувавши мамину руку.
— Вирушаймо! — дала команду, і всі, хто верхи, хто у возах, поїхали.
****
У древлянських краях вирувала негода. Дощ лив, як з відра. Перун довкола від злості кидав свої стріли, що зі страшним гуркотом падали додолу.
Русичі стояли над могилою Ігоря Рюриковича і молилися.
— Мій Ігоре… — Примовляла Ольга, поки язичницький жрець та християнський священик правили тризну. — Невже це не сон?
Перед нею постало військо древлян, котре також прийшло пом’янути Ігоря.
— Вони ще мають сміливість поминати мого мужа? Убивці! Свенельде, як це так? — спитала.
— Наглі люди, княгине.
— Вони згубили мого батька, нелюди, – промовив Асмуд.
— Нелюди? Нелюди?! Вони страшніші від звіра, і повинні згинути, зникнути з лиця землі. Вони ще будуть падати до наших ніг і пробачення проситимуть.
Святослав потягнувся до меча, проте рука Ольги його спинила.
— Ще не час, сину.
— А коли настане? Невже вони можуть так спокійно сюди йти, наче нічого не трапилося?
— Супостат розуміє, на що ми здатні, проте, ми повинні переконати його в гарних намірах, ніби між нами панує мир.
— Але ж це не так!
— Для них має бути навпаки.
Древляни спинилися перед могилою, і найголовніший підійшов до жінки.
— Наші співчуття, княгине, — вклонився. – Князь Мал кланяється Вам і запрошує до трапези.
— Матиму на увазі, — холодно відповіла Ольга.
Воїни також розпочали молитву. Вона лунала то голосно, то була ледь чутною для присутніх.
— Будьте напоготові, — прошепотів Свенельд княжому сину та Асмудові, а ті глянули позад себе на гридів. Ольга кивнула головою.
Немов дикий звір, Святослав кинувся на супостата, замахуючись мечем.
— Іду на Ви! – голосно крикнув і від його руки впав перший воїн. Всі чужинці взялися до зброї. Розпочався страшний бій.
Ольга миттю з’явилася подалі від місця, де все це відбувалося, очікуючи, що невдовзі воно завершиться.
Увечері все довкола стихло. Святослав, котрий боровся, наче дикий звір, спинився перед матір’ю і став на коліна, притулившись до її ніг. Гриді схилилися перед нею.
— Це був важкий бій, мій сину. Твій перший бій.
— І не останній.
— Ти боровся до кінця. Ти молодець, Святославе.
— Це заради пам’яті батька…
— Він би пишався тобою, мій соколе! — Ольга підвелася з престолу. — Гриді, русичі славні! Ви боролися із супостатом до кінця, не давши йому споганити ім’я князів руських. Благословляю вас на нові перемоги!
— Дякуємо, княгине всія Русі! Нехай славиться ім’я Ваше! — прогудів натовп і вклонився.
Коли стемніло, русичі сіли вечеряти. Ольга запросила до свого шатра Асмуда і Свенельда.
— Це наша маленька перемога, — мовила. — Попереду їх буде стільки…
— Ви маєте якийсь план?
— Я хочу, щоби завтра ви удвох очолили похід на Іскоростень. Ми підемо за даниною.
— Це небезпечно, мамо, — мовив Святослав.
— Я не роблю нічого такого, що могло би нашкодити нам. Це буде незвичайна данина.
Чоловіки переглянулися, затаївши подих.
— Скажіть гридям, щоб готувалися.
— Слухаємо, княгине, – кивнули ствердно.
— Святославе, ти підеш з нами, – промовила Ольга.
— Це велика честь для мене, мамо.
— Будь готовим до всього, що побачиш.
— Я приготую найкращі обладунки і зброю.
— Вони тобі не так і потрібні. Це буде данина не силою, а хитрістю. Нехай древляни потім біліють від страху, коли чутимуть імена русичів знатних.
****
Уранці військо стояло перед Іскоростинськими воротами. Жителі міста повиходили до них і з острахом дивилися на все, що відбувалося.
Ольга завершила писати щось на папері, і скрутивши це у невеликий сувій, простягнула Асмудові.
— Передай це Малові. Особисто в руки.
— Гадаєте, мене пустять до града?
— Ще б пак. Іди-но, і якнайшвидше виконай моє прохання, – княгиня відхилила завісу до свого шатра, і побачивши народ перед своїми гридями, посміхнулася.
Не минуло й години, як древляни зайшли до міста та рікою полилися до русичів, несучи у руках птахів.
— Негайно прив’яжіть до їхніх лапок клаптики тканини, підпаліть та відпускайте! — кричав Свенельд, походжаючи військом. – Це наказ княгині. Негайно! Вона не любить довгих церемоній.
Птахи вмить злетіли догори та опинилися у місті, посеред населення. Іскоростень спалахнув, наче солома.
— До бою! — крикнув Святослав. – Вперед, за Русь! – І, скочив верхи, але Свенельд зупинив його.
— Не треба, княжичу!
— Що ж бо трапиться? Це наш бій!
— Та не Ваша війна. Княгиня просить Вас зостатися у таборі та приглянути за Малом.
— Це так важливо?
— Дуже.
Мал, утративши свої палати у вогні, кинувся тікати. Він не знав, де можна сховатися від Ольги, котра перетворилась у істоту, що жадала ворожої крові.
Жінка зайшла до міста і спинилась серед руїн, де причаївся чужий князь.
— Що ж ти, Любечане, ховаєшся? Я прийшла з миром до тебе! — посміхнулась.
— Що тобі потрібно, відьмо?! Скільки ти згубила невинних людей! Забирайся звідси!
— Ні-ні, — захитала головою, — мені потрібен ти, Малку.
За спиною чоловіка помітила двох наляканих дітей, що з острахом дивились на неї.
— Які у тебе чудові діти, — простягнула до них руку.
— Не смій їх займати, — кинувся до Ольги, але Свенельд і Асмуд його зупинили.
— Віддайте йому належне! — сухо мовила. Ольга взяла дівчинку на руки, а хлопчика за руку і швидко зникла у чорному димі.
ID:
748252
Рубрика: Проза
дата надходження: 29.08.2017 11:20:37
© дата внесення змiн: 29.08.2017 11:20:37
автор: Ольга Плай
Вкажіть причину вашої скарги
|
