|
Ніколи не думав, що коли-небудь напишу ці слова, але вітайте, я став учителем! Без категорій, вислуги років, важезних окулярів на носі, але все ж учителем. Моя стезя розпочнеться з 1-Б класу однієї з рівненських гімназій: буду виховувати й навчати дітлахів… жити. Школа – це дорога в доросле життя! – так нам казали ще за моїх часів, але як виявилося, 90 % випускників до того капосного життя неготові. Хто пішов в армію, хто в ПТУ, одиниці здобули вищу освіту, решта ж просто з головою пірнули в буденну рутину. Коли зустрічаю колишніх однокласниць з дитячими візочками й пивом у парку, то думаю: хто ж вас таких виховав? А потім хвильку поміркувавши розумію, що школа, адже вона не навчила нас відповідальності й самостійності, а хімічні формули й вірші Франка напам’ять нам ніц не допомогли… Пардон, я не кажу, що не треба вчитися, ВЧИТИСЯ ТРЕБА, однак не треба забивати дитячу голову непотрібною інформацією, яка їй ніколи не стане у пригоді.
За своє життя я навчався в різних навчальних закладах. Я змінив дві школи, середню освіту здобув у ліцеї, потім була академія. Протягом усього того часу я шукав себе, намагався зайнятися, як казав Григорій Савич, сродною працею й отримувати задоволення. Не вийшло. Єдине, що я виніс для себе з попередніх зайнятостей, то це любов до дітей, спілкування з ними. Який це кайф, коли бачиш, як діти розвиваються, стають кимось, а ти скромно стоїш у затінку й посміхаєшся, ти щасливий! Пригадую, як одного разу я навчив грати чотирирічну дівчинку в шашки. Коли вона мене перемогла – в чесному двобої – її очі сяяли, випромінюючи тепло. Її татко, коли забирав дівча додому, не міг надивуватися, як це його малеча навчилася грати в шашки? Я сказав, що вона не лише навчилася, а й перемогла! Приділяйте, шановний татку, більше часу дитині.
Цікавим був досвід вихователя в літніх оздоровчих таборах, потім практика у школі й університеті, згодом праця вихователя у приватному дитячому садку. Найбільше вражала психологія, яка так різниться в різних вікових груп. Здавалося б плюс-мінус рік, а ставлення геть різне. Та що залишалося незмінним – це любов до педагога. Вона бувала різною. Дітлахи в садочку їздили на моїй шиї, без жартів, і чіплялися за штани, коли я йшов додому, в таборах вихованці ходили за мною вервечкою, слухаючи різні байки, а в останній день літа робили купу смішних світлин, тегаючи мене потім в інтернеті. Студенти, переважно дівчатка, з захопленням стежили за моєю дефілядою перед дошкою, майже не слухаючи, що я кажу, проте шаріючи кожен раз, коли я до них звертався. Така непересічна любов учня до вчителя.
Як зараз пам’ятаю своїх виховательок із садочка №32 – Зіну Романівну та Аліну Анатоліївну, вони навчили мене радіти. Перший класний керівник із ЗОШ №13 Світлана Борисівна подарувала мені любов до знань, за що я їй вдячний і по цей день. У ЗОШ №11 у 5-Д класі мене зустріла Тетяна Матвіївна, яка завше відгукувалася на проблеми учнів, гаючи на це свій власний час. Мені так прикро, коли згадую, якими нестерпними шибениками ми тоді були, а вона нам усе пробачала… Старшу школу я закінчив у ліцеї при РДГУ. То був період перших дорослих пізнань, поява справжніх друзів. Класний керівник Світлана Валеріївна видавалася суворою, але з нею ми отримали реальні знання, які мені неодноразово потім допомагали у ВНЗ. Так коротко і скромно я описую те, що вміщує ні багато ні мало два десятиліття мого життя, час моїх дитячих фантазій, юнацьких поривань і дорослих звершень.
Цьогоріч 1 вересня – для мене особливе свято, адже я зустріну його в новому колективі, великій дружній родині, будучи вже цілком дорослим, але в душі все ще леліючи іскру дитинства.
ID:
748712
Рубрика: Проза
дата надходження: 01.09.2017 14:31:53
© дата внесення змiн: 01.09.2017 14:40:14
автор: Олександр Подвишенний
Вкажіть причину вашої скарги
|