Коли біда так щиро обіймала,
Й від розпачу крутилась голова,
Я як закляття знов і знов казала
Що дякувати Богу, я жива!
Так гарне в людях бачити бажала,
Даремні прагнення,мов дзвін, пусті слова...
Та у тяжку годину знов згадала,
Що дякувати Богу, я жива!
Смурні ідеї та розбите серце,
То все ніщо, зім’ятая трава .
Щоб не було, все до одного йдеться –
Що дякувати Богу, я жива!
Де ж справедливість, може озоветься?
У кожного в житті своя канва.
Та дзвоник знову у душі зайдеться,
Бо дякувати Богу, я жива!
Жорстокий вітер збурює озерце,
Дерева із корінням вирива...
Та все мине, і все на краще йдеться,
Та й, дякувати Богу, я жива!
На сході знов надій зоря займеться,
Все мучають слова, слова, слова!
На них – ні, ні! Ніхто не поведеться!
Бо я, хвалити Бога, ще жива!
Минає час, летить, не озирнеться,
Мчить він від Великодня до Різдва...
Лицем до мене доля повернеться,
Бо, дякувати Богу, я жива!
