Проводжала рідна ненька
Синочка і доньку,
Виряджала соколяток
В дальню сторононьку.
Здійнялися й полетіли
За синії хмари,
Захищати Батьківщину
Від злої навали.
Виглядає матусенька –
Не злічити кроків,
А минуло вже з тих пір –
Більш, як шістдесят років.
Поверни, лебідонько,
До рідної неньки!
Повертайся, соколику,
Додому хутенько.
Позлітались лебідоньки,
Сіли на подвір'я,
Та голосить рідна мати:
«Ой, не теє пір'я».
Позлітались соколята,
Сіли на криниці,
Та голосить рідна ненька –
Не чорні очиці…
Нема уже матусеньки,
Заросло подвір'я.
Прилітають лебідоньки
Почисти пір'я.
Прилітають соколята
З-за синьої хмари,
Щоб навіки поєднатись
З лебідками в пари.
Щоб ніколи їхні неньки
Сліз не проливали,
А дорослі і маленькі
Повік пам’ятали :
Що з лебідок виростають
Прекраснії діти –
Ті, що сіють на подвір’ях
Материнські квіти.
Слободенюк Яна