Ми любов врятували ...
Так боляче стане іноді, так страшно. Щит знайти, сховатися б від гіркоти образ. Шукаєш гарячково слова, і не знаходиш потрібних. Тоді не залишається нічого, окрім корони уявної гордості. Напнути німб на голову. Втішитися марнославством хибним. Ну, посидиш годину - дві ... Схолонеш. Тисне цей обруч, заважає мислити, дихати заважає теж. Так тихо стане. Пусто і марно все. Заліз знову в капкан мерзенної жалості до себе. Скинути б це коло важке. Під кран з водою засунути голову свою і змити образи. На повітря вийти в світлий світ, де сонце світить, і зіткана з сонячних променів реальність. Нарвати ромашок і сплести вінок. Саим перейнятися теплом і світлом. Всіх пробачити. Зрозуміти. Стати вище всіх образ, амбіцій. Гіркота адже не тільки у тебе. І луною відгукнеться біль в душі іншого. Хто допоможе? Надоумить? Хто голову твою гарячу погладить, заспокоїть? Самому доторкнутися плеча рідного. Душі торкнутися. Страждає, як і ти, вона ... Навіщо рахувати кроки, хто перший, хто другий. Всього важливіше - назустріч крок.
- Прости мене ... - шепнути смиренно.
- Прости і ти мене, - шепнути тобі у відповідь.
Зітхнеш, прощений. Від розлуки відмовилися. Німб гордині стане мішурою блискучою, гнів розчиниться у вдячному погляді. Хіба мало? Ми любов врятували ...
