Куди б не пішла у люди
чи надійно заховалася під теплою
ковдрою з головою, усюди
суспільна думка про тебе
волочитиметься хвостом приблудного собаки,
того з чіпом у вусі, що забіг у
під'їзд погрітися.
І тільки вмостившись між третім і
четвертим поверхом,
був прогнаний мітлою із вигуками:
"тут ж діти".
Висовуєш одне вухо,
прислухаючись до навколишнього
гаму з надією,
що раз вже дісталось псові,
то ти сьогодні вільна у власних
вчинках, помилках і виборі.
Обачно, без поспіху спускаєш на
землю одну ногу -
обов'язково праву, адже починати
день потрібно із "тої" ноги -
одразу тирада у спину:
куди пхнеш, тупа? Що повилазило?
Чого вас навчають у тих вузах,
де ви купляєте дипломи свої?
І справді, протиравши п'ять років
штани на парах, так і не засвоїла,
що на пішохідному переході не завжди
перевага саме у того, хто пішо.
Даєш задню.
Наступною пробуєш простягнути руку
і делікатно просиш передати за проїзд.
Виявляється він вже коштує на
гривню дорожче,
тобі буркочуть:
ти що тупа? Не вмієш читати? Тут ж написано...
Уже не висовуєшся, волієш перечекати
словесні бурі.
А як на мене, забий на обурених, їх тьма.
Вставай сміливо, у повний ріст, на захист пса.
