На вокзалі усе шумить,
потяг здалеку щось дзвенить.
Я чекаю, коли настане мить,
коли поїхати десь поталанить.
Я планую заздалегідь,
куди душа моя полетить.
Ось тримаю в руці квиток
і звучить десь потяга гудок.
Ось під'їхав потяг,
він зробив повсюду прогтяг.
Все сміття піднялось
і разом із ним у подорож подалось.
Я заходжу всередину,
світ міняє цюю днину.
Бачу зовсім не одну людину
ось, за що люблю я Україну!
На старт! Увага! Руш!
Я бажаю поїхати чимдуж.
І потай командую " Руш!"
і чує це потай кілька душ.
Деяким речам, звичайно не дивуюсь,
але страшено за когось хвилююсь.
В сумках у кількох звичайно контрабанда
що ж коїть із людьми та клята пропаганда...
Вже ніч надворі.Не видно вже дня.
Та сама картина повсюду щодня.
Я ніби вже сплю, та й вже засинаю.
Та що ж це зі мною, зовсім я не знаю.
Вночі чую тихий стукіт у двері.
у мене питають на рахунок вечері.
Та це вже набридло, облиште панове,
придумайте врешті щось мудре і нове.
Мене ви облиште, бо спати я хочу
і звуку від вас не чув би охоче.
Вже врешті все тихо, лиш потяг гуде
і чую раптово:" Мироне, ти де!?" .
Отак цілу ніч всі чіплялись до мене
я мріяв коли вже забудуть про мене.
Я сонний уранці по колу ходив,
у пошуках тиші повсюду бродив.
Недовго шукав та так й не знайшов,
а час не чекав і швидко пройшов.
Вже врешті приїхав я на відпочинок
й шукав в першу чергу я тихих годинок.