Дарма шукає чиясь зморена душа
Тепла у згарищі сердець людському,
Бо навіть правда, колись гостра до ножа
Розвіялась на потерть, на солому.
Густим парканом де штахетом чорне зло
Обгородили душ німі могили,
Розсипали байдужість битим склом,
Аби подібні по ній різались-ходили...
Отак і йде собі по світу чоловік.
Його ніхто й ніколи не спитає:
Чому для тебе, друже, день важкий, як вік
І щастя чом обходить-обминає?
Так на слизькій нерозуміння плісняві
Той чоловік ковзнеться, мов на кризі,
Впаде. Розіб’ється. До самої крові.
Замкнеться на життя хисткім карнизі...
І зрозуміє: добре слово- не проси
Правий лиш той, хто крикне голосніше.
Байдужість - ЩИТ, а зло - як МЕЧ носи!
( Такі тобі стрічаються частіше )...
І довго буде ще під золотом Стожар
В серцях, що злоби прикривають грати
Не біс... Не Бог... Чиясь заморена душа
Скарби тепла і ніжності шукати...
