"На прощання я завжди обіймаю" -
Говорив колись чоловік із жвавими очима,
Живими і карими.
Добре, що небо усе пам'ятає,
Добре, що його не охопити руками.
Повітря спускається вниз легенями і
Іній прослизує в видихах.
Давай я заплющу очі і ти повернешся...
Але, от лихо,
Зима тягнеться так,
Наче шукає чийогось прощення,
Зодягнута в біле
Остання розкаяна грішниця.
Ось твоя сповідальня, дівчино:
Мороз проникає під шкіру
І там розтріскується,
Палаючи кров'ю,
Неначе полум'ям у каміні
Тіла.
Коли вона - грішниця, думаю я собі,
То хай безгрішний кине каміння.
Час кане у воду,
Тож на тобі льоду, думаю я собі, -
Винагороду за твоє мовчання.
Добре, що небо усе пам'ятає,
Добре, що хоч нагадує,
Що чоловік із живими очима,
Карими,
Стискаючи тоді руками
Талію,
Обіймаючи,
Прощався.
