Все! Досить! Награлись. Пора схаменутись,
Он люди знайомі довкола снують.
Прийшов часу у сім’ї свої повернутись,
В таких от відносинах гола вся суть.
До болю разюча виходить розмова,
У неї в очах забриніла сльоза.
А він от не бачить, не бачить нікого,
Лиш тільки би поряд кохана була.
«Ненавиджу слово «коханка», ти чуєш?
А так всі мене поза очі зовуть.
Чого ти мовчиш? Чого душу мордуєш?
Скажи хоча б слово, скажи що-небудь!»
Мовчить. Що казати? Вона все сказала.
Він все зрозумів. Розставатись пора…
Бо вдома на нього дружина чекала.
Така от в любові болюча межа.
Все, досить. Набавились двоє, мов діти.
Він знав, що в усьому приходить кінець.
В душі виють ві́три, хоча зараз літо,
і серце налилось, мов там є свинець.
Все! Баста! Достатньо тієї любові,
Рука знов в руці, тихе «Любий, прощай…»,
Кохання вогні згасли всі кольорові,
Тепер ти без неї ось жити звикай.
