Про кохання
пишуть повісті, романи.
Солодким тембром,
мелодично,
тонко,
гірко,
нерозділено,
смертельно -
то на смак.
Трагедії, бої, самообмани,
криваві драми, сни.
Субтильні губи - вперше, тріпотливо,
чи вже напам'ять знаєш їх рельєф,
торкаєшся. Без парасолі.
Злива, весни примхливий норов,
приворотне зілля.
Там пишуть, що кохати – не дарунок?
Кара.
Сім кілометрів темряви
один
колінами у гострий щебінь -
така ціна.
Чарунка неосяжна – серце?
Глупство, ошук. Але, чуєш, уяви,
подумай, що від слова кров згортається клубком,
струна найтовща лусне мов зіпсута, згорнеться у кучер,
спалахне вночі погасла лампа на стовпі.
Востаннє.
Зміниться хоч щось на цій землі?
Дізнаєшся, лиш приязно
скажи
про кохання.
Мигтітиме на вивісці рядок,
згасаючи, вагаючись – чи варто?
Чи досвітити до світанку, чи..?
Кому світити? Ні душі. Сніжок утішно мерехтить
на півдорозі до асфальту.
Лише сніжинці.
Їй за крок,
ледь чутно, вже востаннє
блищатиме,
мигтітиме
неоновий рядок.
Про кохання.
12/01/2018
