***
Осінь позолотила верхівки тополь біля вось-мирічної привокзальної школи і понеслася далі, щедро розсипаючи по Яготину своє ле-тюче золото.
Так, я не помилився - саме біля восьмиріч-ної школи,бо теперішнє покоління знає цю територію як бувше медучилище, за яким розкинувся недобудований супермаркет. Я не хотів би навіяти настольгію, але щоб зро-зуміти про що йтиме мова, нам з Вами треба перенестися в сімдесяті роки минулого століття.
Для тих, хто не пам’ятає,я нагадаю, що саме на вокзалі стояла така собі «пивнушка», під зовсім не підходящою для цього закладу назвою «Павільйон».Наперед скажу, що ніякої пропаганди що до цього закладу не буде, а просто вона згадалася мені тому, що всі події, які відбувалися, мали місце саме на цій території.
МИКИТА.
Осінь вдалася теплою, і майже нічим не відрізнялася від літа. Хіба що лункий дзвін шкільного дзвоника через кожні сорок п`ять хвилин нагадував, що вже настав вересень і розпочався або закінчився урок. І в тих не-величких паузах, які називаються перерва-ми, безтурботна дітвора - хлопчики в чорних штанцях, білих сорочках та червоних галстуках, а дівчатка - в накрохмалених фартушках швидко перебігали через дорогу і галасливо ставали в чергу у згаданому мною «Павільйоні» за гарячими, по п’ять копійок, пиріжками з повидлом. Тьотя Маша, повногруда продавчиня, швидко скручувала паперові пакетики і з посмішкою частувала дітей па-хучими солодкими ласощами. Інша частина черги, яка складалася з людей дорослих, що стояла за пивом, терпляче чекала, поки ску-питься дітвора, а заодно, коли звільняться бокали, яких чомусь завжди не вистачало. В «Павільйоні» стяв запах ароматної випічки, змішавшись з запахом розмішаного в певній пропорції з водою «Жигулівського» пива.
Дітвора поспішливо вибігала з «Павільйо-ну», щоб за п’ять хвилин, які ще залишились до початку уроку, поглузувати з чоловіка, який незмінно щодня приходив на вокзал.
«Микита!Микита!Микита - дурачок!!!»- діти брали в кільце літнього чоловіка і хто як тільки міг з нього знущалися. Микита кумедно посміхався, час від часу піднімав руки і щось незрозуміле вигукував. Дітвора від цього галасувала ще дужче, аж до тих пір, поки шкільний дзвоник не давав сигнал про початок уроку.
На наступній перерві прибігала вже інша дітвора, і все починалося заново.
«Микита! Микита Яготинський! Микита – дурачок!» - лунало на весь вокзал.
Дорослі люди, які чекали автобусів, спокійно спостерігали за цим дійством коротаючи свій час. Можливо хтось із дорослих, якби уважно пригледівся, то обов’язково помітив би, що осторонь від глузуючої дітвори стоїть і з- під лоба дивиться на все те, що твориться, зовсім маленький худорлявий хлопчик, який тільки два тижні тому перейшов до цієї школи.
А Микита час від часу заходив до «Павіль-йону» і жалісливо заглядав у очі кожному, хто п’є пиво, щоб залишили йому хоча б ковток та допомогти продав чині Маші закотити чергову бочку у підсобку,за що отримував повний бокал,потім виходив надвір і брався руками за голову, стискаючи її з усієї сили і збоку здавалося, що Микита згадує щось жахливе. Він ніби з жалістю дивився на тих людей, які його оточують, він відкривав рота щоб кричати, але не міг і тільки по губах можна було прочитати два слова - «Заряджай!»,
«Вогонь!!!»
Винищувач «тигрів».
Пікіруючий бомбардувальник «Юнкерс - 88» спікірував на танк, кинув бомбу,і залізна машина розкололася, як горіх. Башту відірвало розрізавши навпіл командира та заряджаючого, і кинуло метрів за двадцять, яка розірвала лежачого у воронці солдата та просунулась юзом і залишилась стирчати дулом до верху. З того, що залишилось від танка, палахкотіло кіптявою горілого газойлю , та людського м’яса.
Били зверху і знизу. Довгождана «допомога» з’явилася з запізненням, штурмовики «Іл-2» скинули свої бомби на свої ж позиції, порвавши на шматки роту піхти та дивізіон гаубичної артилерії. Просто командування зробило «невеличкі» прорахунки.
«Т-6» танки під назвою «Тигр», та Т -5 «Пантера» не повзли, а здавалося летіли, маскуючись у хмарах чорного, кіптюжного диму.
Микита знав, що в лоб їх не взяти, адже «Тигр» міг вразити «тридцять четвірку» за два кілометри, а «тридцять четвірка» являлась безсилою на такій дистанції і могла протистояти ворожій машині лише метрів за п’ятсот, та й то не завжди, і своїм танком зробив маневр, ризикуючи «засвітитися»,та підставити свою бокову броню.
Страху перед смертю не було. Єдине, що тримало Микиту на світі, це піклування за життя його екіпажу і думка, що там, на Україні, у невеличкому містечку під назвою Яготин, залишилася його дружина, з якою тільки встигли побратися і тут війна.
…Танк човником на повному газу вскочив у вузький яр збоку від ворога і принишк.
Молодий хлопець Микита ,- командир та-нку. В перші ж дні війни пішов на фронт. У танку горів тричі. Ось така коротка військо-ва біографія.
Танк рухався яром в чорному диму, в зад вперед крутив баштою і ліпив бронебійними по «хрестах».
З другого боку яру ворожий «Тигр» нащу-пав вузький лаз і повз розстрілюючи наші танки.
В триплекс було видно, як бігають, кача-ються по землі та горять живі «факели» - німецькі та наші танкісти, які вискакували з палаючих машин. Деякі бігли під гусениці своїх чи ворожих танків, лягали під них, щоб померти не в муках,а відразу.
Живі «факели».
Пересікаючи поле бою яром, лоб в лоб ру-халися дві бойові машини, і десь посередині зустрілися. Пауза була короткою, постріли пролунали одночасно…. Для Микити та його екіпажу бій скінчився. Микита з останніх сил вижався на руках за краї люка, переко-тився по броні,і впав під траки. Танк просто горів і не зривався, адже весь боєкомплект був вистріляний. Ворожий «Тигр» нафарширований снарядами, все ж таки вибухнув,і Микиту прикидало землею, похоронивши заживо.
Коли санітари після бою збирали мертвих та поранених, то хтось помітив, що біля обгорілого танку заворушилася земля. Микиту витягли напівживого.
У вухах гуло,голову розривало на частини, і все навколо здавалося червоно - чорним. Микита, ледве тримаючи рівновагу, підійшов до свого танка, поклав руку на покриту сажею броню, заглянув у люк і побачив… Тіла там не було, воно згоріло, а за штурвал трималися по лікті відгорілі та обпечені руки його бойового друга механіка - водія.
Микита лишився розуму. Після довгих лі-кувань по госпіталях військова медицина признає його не шкідливим для суспільства.
Можливо, сам Бог лишив Микиту пам’яті, щоб він спокійно дожив свої дні. Та тільки під дією алкоголю Микита знову сідав в танк, і разом з своїм екіпажем , під гуркіт мотору, повертався в земне пекло під назвою війна, щоб врятувати ввесь світ.
***
Дітвора все так же вибігала з пакетиками з «Павільйону», але ті п’ять хвилин які зали-шалися до початку уроку …
Микита вже три дні як не з’являвся на вокзалі.
День видався похмурий, але коли сонце виглядало з - за хмар ….
Микита помер, і несли його в червоній труні, і слідом за ним йшли його бойові поб-ратими, полковники та генерали, ніхто не рахував скільки їх було, але на червоних по-душечках коли сонце виглядало з за хмар золотими променями загорялися ордени та медалі того Микити…
Пройшло майже пів століття, і той худор-лявий хлопчик виріс, і став віком приблизно як був колись Микита, набрався сміливості і вирішив написати ось цю розповідь. Можливо щось і змінилося за ці роки на краще, а можливо десь уже інший худорлявий хлопчик з - під лоба дивиться, як знущаються над людиною і нічого не може вдіяти.
ID:
779130
Рубрика: Проза
дата надходження: 26.02.2018 12:43:01
© дата внесення змiн: 26.02.2018 12:43:01
автор: Вишневецький
Вкажіть причину вашої скарги
|
