Матуся сина виряджа в дорогу…
Удвох присіли, як і зазвичай,
Молитву знов послала мати Богу
І притулилась сину до плеча.
Він же обняв її худенькі плечі
І у очах матусі потонув:
«Я, мамочко, давно вже не малеча…
Ми мусимо цю виграти війну, –
Й добавив тихо, – може, я і згину,
Ти знай, давно виношую мету –
Від Раші захистити Україну
І волю її змучену й святу.
А ти не плач за мною, рідна нене,
Не всі живі виходять їз борні,
У сни не раз ти прилетиш до мене,
Хоч сни такі короткі на війні!
Війна ця йде за волю і за долю
Землі, яку ми любимо удвох,
Душа і серце вп’ються твої болем,
Коли мене покличе в небо Бог.
Там, мамо, тисячі уже – не сотні
Борців із закривавлених століть,
Їх відшукаю в зоряних висотах
І з ними разом буде й мій політ!»
Війна ще йде… Горять міста і села…
І люди теж… Матуся жде синка…
Зчорніла, посивіла, невесела…
Чому ж їм доля стрілася така?!
26.02.2018.
Ганна Верес (Демиденко).
:17
