|
Років із доволі багато тому опинився я на Буковині, та ще й в складі поважної делегації; в ту делегацію я, звісно, потрапив випадково. Місцеве чиновництво, спантеличене довжелезною абревіатурою, що нею делегати позначали свою контору, зняло нас просто з потяга та заходилося катати всіма буковинськими всюдами. За дві години нам показали усе: природу, людей, пам’ятки, розваги, промисловість, сільське господарство та культуру. Промисловість представив старовинний, ще цісарських часів цукрозавод (всі решта нібито пішли на брухт). На тому заводі, в оточенні десятків тон свіжого гарячого цукру, я вперше збагнув, що він має доволі сильний і своєрідний аромат. Відтоді варто мені відкрити пакет цукру або навіть зламати один цукро-стік, і я миттю відчуваю його запах; а раніше я геть його не помічав, навіть не здогадувався, що цукор пахне, хоча й вживав його змалку. Отже, лишень коли я занурився в середовище, я те середовище помітив; а коли помітив, тоді вже почав розрізняти відтінки, присмаки, особливості тощо. А тепер власне історія про голландського птаха.
Що є найскладнішим завданням для спудея, який прагне отримати освіту в Нідерландах? – Так, житло, квартирне питання! На невеличкій, пошматованій каналами та річками низовині на краю Західної Європи товчеться понад 17 мільйонів людей; велика їх частина – учні, студенти, докторанти та інші полоняники наук. Вишів багато і всі хороші; пригадую, в саму лише бібліотеку юридичного факультету Університету Маастріхту можна було би поставити кілька корпусів університету в Запоріжжі, де я навчався перед тим. Отже, мої українські папірці з моїми українськими «пойнтами» голландські професори прийняли без проблем, натомість тамтешні ріелтори ціле літо ігнорували всі мої звернення, прохання, вимоги, погрози, волання та скарги… Якби не сталося диво, а в мого друга не знайшовся знайомий в Нідерландах, а той знайомий не попхався через усю країну в Маастріхт шукати мені житло, а тоді не приїхав ще раз допомогти мені влаштуватися та придбати прожитковий меблевий мінімум… - кінець кінцем, з того зла утворилося непогане добро.
Добро мало вигляд двокімнатної квартири на першому поверсі старовинного двоповерхового будинку з мансардою на Хойгемервег, 6, за два кроки від залізничного вокзалу. По суті, весь перший поверх належав мені; ба більше! – голландські будинки завжди мають садок або внутрішній двір, патіо – тому разом із першим поверхом я отримав і крихітний садочок, до якого потрапляв просто з власної спальні. Той простір – невеличкий за нашими вкраїнськими мірками, десь три на три метри, зусібіч оточували цегляні стіни – сусідні будинки та високий паркан. Половину мого садочка посідав велетенський пазуристий кущ; друга половина мала вигляд неправильної мозаїки з клаптиків брунатного ґрунту та тротуарної плитки. До мене садочком володів німецький інженер, Томас, хороша людина та дядько працьовитий – саме тому навесні з кожного клаптика відкритої землі повилазили нарциси.
Томас соромився казати своїм німецьким друзям, що працює на заводі в Нідерландах, тому що за однакової платні він мав суттєво коротший робочий тиждень та істотно довшу відпустку. Отже, в нього був час і на подорожі, які він дуже любив, і на порпання в садочку, яким він чи то спокутував свій пільговий робочий час, чи то працював на стереотипи про германську націю. Тим 9 «квадратам» Томас таки приділяв чимало уваги! - таку охайність в рослинному, хай і штучному світі зустрінеш не часто. Звісно, під моєю опікою садочок дещо здичавів, розбуявся та набув нової, для мене – більш звичної та рідної привабливості. Тепер це був мій, цілковито мій таємний сад, на який Томас дивився з жахом, але мовчки.
Новоявлені хащі посеред кам’яних мурів приваблювали не тільки мене. Навесні серед пазурів, шпичаків, колючок, шипів і голок єдиного куща мого саду оселився птах; мабуть, гнізда птахи в’ють та яйця відкладають удвох, але я бачив тільки одного – самицю. Темна, сіро-коричнева, дзьобата, з довгим хвостом, більша за горобця та менша за голуба, мовчазна пташка здебільшого приходила, а не прилітала до свого кубельця, і в саду моєму також ходила пішки, видиралася на гілки та паркан стрибками, і вже тільки звідки – приречено злітала. Мовчати їй були добрі резони, адже всі сусіди тримали котів; власне, навіть у мене був кіт, але він більше цікавився нарцисами, ніж пташками. А от пташенята нічого не знали про котів і материн приклад не наслідували; вони починали галасувати від першого світла і верещали аж до ночі; щойно навчилися спинатися на ноги, вони – всі четверо – один за одним гепалися з кубла долі.
А коти ж кмітливіші за пташенят; вони чатували на паркані, спостерігаючи одним оком за верескливим кущем у саду, а іншим – за мною, крізь вікно. Мені ж геть не подобалася думка, що в моїй садибі може статися таке ганебне вбивство, а ще я чомусь почувався відповідальним за тих чужих – в усіх сенсах чужих! – дітей; можливо, я підсвідомо сприймав їх як свою худобу, утриманців, вихованців абощо. Так чи ні, але я й сам чатував на пташенят не гірше за котів, на яких я голосно кричав, а коли вони не розуміли людської мови – жбурляв пивними корками, гілками та камінцями; отже, кільканадцять разів на день я збирав тих пташок і повертав у кубло. Добре, що на той час я мало виходив з дому – розклад дозволяв працювати поза факультетом.
Нам із мовчазною пташкою та її безвісним чоловіком пощастило – ми зберегли всіх пташенят. Незабаром птахи порозліталися, а мені лишилося порожнє кубло в остаточно здичавілому саду. Тепер вже нічого не відволікало мене від навчання, хіба що голландська весна, яка час від часу сягала тієї міри чарівності та насолоди, якою хизується весна київська – та хіба ж тільки весна?
За якийсь час я повернувся до Києва, влаштувався на роботу та поринув у безкінечні юридичні баталії, в яких доволі часто доводилося пригадувати голландську юридичну науку. Та одного дня Нідерланди нагадали про себе чимось іншим. Я самотньо крокував алеєю Ботсаду, аж раптом краєм ока помітив несміливий рух. Зупинився, придивився – здоровенькі були! Це ж моя голландська пташка! Темна, сіро-коричнева, дзьобата, з довгим хвостом, більша за горобця та менша за голуба, мовчазна, вона чимчикувала туди-сюди серед палого листя, видзьобуючи з ґрунту комах і черв’яків. Я посміхнувся: он куди дійшла, з Маастріхта аж до самого Києва... А потім я помітив у кущах і в траві ще одну… а тоді ще.. а далі ще кілька – на галявинці тинялася ціла зграя «голландських птахів». Ні, я навіть на хвильку не уявив, що то мої пташенята; це було б романтично чи символічно чи ще якось ефектно, але нарочито, занадто нарочито! – Хіба що назва «голландський птах» за ними таки закріпилася: це було романтично в міру, та й справжньої назви я не знав.
Швидко з’ясувалося, що ті птахи такі ж голландські, як і українські, та ще й такі, що бігають та пурхають скрізь і завжди. Як колись я відчув запах цукру і тим навчився відчувати його завжди і скрізь, отак тепер я помічав тих пташок, де б не був. А згодом – якщо чесно, через багато років і просто вчора – я знайшов і назву свого «голландського птаха». Це Turdus Merula, чорний дрізд!
Власне, якби це була оповідка для шкільної хрестоматії, нотатки натураліста або просто шкільний твір про людину, яка подбала про пташенят, я не зробив би фіналу кращого за оцей: «Незабаром птахи порозліталися, а мені лишилося порожнє кубло в остаточно здичавілому саду». Але це трохи про інше розповідь, і тому це ще не все (а до хрестоматій ми ще візьмемося, хто, як не ми?) – даруйте, але буде ще кілька слів або й цілих речень.
В останні роки я захопився деревами – власне, завжди їх любив, але назв їхніх не знав, за винятком найпоширеніших. Поступово я не тільки вивчив нові назви, але й почав розрізняти нові дерева. Так я дізнався, що в околицях мого київського житла мешкають всього лише два граби – а раніше то були «дерева», і край. Потім я познайомився з буком і помітив схожість його кори з слонячою шкірою та навіть написав про це віршика, а восени збагнув, чому маєток в одній з історій про Шерлока Холмса звався «Мідні буки» – тільки букове пале листя має такий насичений колір і металевий блиск. І – це вже головне! – з кожним новим ім’ям з невиразної купи «об’єднаних родовими ознаками» предметів виступали, виокремлювалися унікальні речі, відмінні від решти речей. А що отримує ім’я – те отримує й власне буття; довколишній світ збагачується та набуває вражаючої різноманітності. Це вже не просто «земля», з якої стирчать «дерева», по гілках яких стрибають «птахи». Це – дивовижний, багатющий, розмаїтий, барвистий та безкінечно цікавий світ, у якому кожен мешканець і куточок вирізнений з-поміж інших; це – Едем, в якому я, наче Адам, дарую імена, сутність і буття всьому, що бачу.
На мапі світу ще задовго до мого повноліття зникли практично всі білі плями – людство побувало скрізь, і подорожі тепер можливі тільки відкритими місцями. Але картина світу, яку я бачу щодня, і досі лишається поплямованою білим. Ті плями – моє невігластво; гадаю, подолання власного неуцтва – не менш захоплива справа, ніж відкриття нового континенту або пошуки Трої. Аромат цукру; граб і бук; дрізд і повзик – так, це ніби дрібнички; але саме отак і тривають навколосвітні подорожі – якщо не ті, славетні, що прибрали білі плями з глобусу, так мої власні, що розсіюють мою особисту пітьму.
…І насамкінець, аби трохи збити патосний напучувальний тон, – фінальне речення з шкільної хрестоматії майбутнього:
«Незабаром птахи порозліталися, а мені лишилося порожнє кубло в остаточно здичавілому саду».
07 03 2018
На фото: Чорний дрізд, самець, відрізняється яскравим дзьобом
ID:
780827
Рубрика: Проза
дата надходження: 07.03.2018 19:14:30
© дата внесення змiн: 07.03.2018 19:14:30
автор: Максим Тарасівський
Вкажіть причину вашої скарги
|
