Лавандовим туманом небо ранком вкрилось,
Й барвінок ніжності всю душу оповив…
Та ти чомусь безмежно, в ліжку, зажурилась,
Допоки мед квітковий, чай твій солодив.
Де смуток взявся нині? Як нудьга посміла,
Хоча б наблизитись на відстані руки,
До вуст божественних, які ти ледь прикрила,
Перстами ніжними в хвилини самоти?
По скроням тихо бив ритмічний цокіт в чашці
І погляд втупився в заплакане вікно,
Ти наче падчерка-дівча в зимовій казці,
Чий шлях додому білим снігом занесло.
Не смій в зажурі, мила, тратити хвилини!
У сум й хандру впадати, поки поряд я,
Бо темні ці штрихи печальної картини,
Моя, не витримає зморена душа.
Не смій прищурювати свої гарні очі,
Щоб благодатний в них, не догорав вогонь,
Нехай розвіються сумні думки дівочі,
Крізь ніжне ситечко в білявих пасмах, скронь…
Бо я люблю ту мить, коли ти є щаслива!
Одна лиш ти, любов, без різних порівнянь,
Ти незрівнянна у той час та прагнеш дива,
Готова вірити у здійснення бажань!
