Ми люди…Як прості дерева,
З життям птахів серед гілок
І прагненням торкнутись неба,
Аби побачити, де ж Бог.
З насіння проростаєм всюди,
Коріння бруднимо в землі,
Вірші складаєм про облуди
Й пісні співаємо собі.
До часу…Поки не засохнем,
Допоки сіра гниль нас їсть,
Ми вибираєм жертви з ближніх
Аби відчути їхню міць.
Знов обдираєм шкіру-стовбур,
Ламаєм гілля з рясних крон,
І тягнемо собі додому,
Щоб накормити цим вогонь.
І знов ласуємо плодами,
Будуємо з колод свій дім,
Та загрубілими руками,
Б`ємо цвяхи у груди стін…
Та лиш помруть дерева-люди,
Чи уподібняться вмить пню,
Ми вкотре зрадим, як Іуди
Й дамо їх знов на корм вогню.
Ми люди…Як сухі дерева,
Де листя не прикраса крон,
З життям розтягнутим на нервах
І незбагненим наче сон.
Надія, часом лиш тримає,
Під вантажем проблем, гілки,
Та дощ сумлінно омиває,
З гілок – років, життя гріхи.
Повіє буревій під осінь,
Ми ляжем всі, як ті ліси,
З яких тепер дерева носим,
Щоб будувати храм, мости.
Мости згорять, впадуть будинки,
Ікони, навіть, й ті згниють…
Але з плодів дерева-жінки,
Дерева діти проростуть.
І вкотре, хтось когось під корінь,
А хтось комусь сокиру в бік,
І знов пожежі, війни, повінь,
Який вже сотий, грішний вік.
ID:
786065
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 04.04.2018 21:44:20
© дата внесення змiн: 07.04.2023 13:52:53
автор: Ярослав Ланьо
Вкажіть причину вашої скарги
|
