1
Чого Бога гнівити? —
не розтовстію ніяк в пояса;х:
І оса!
Поет — не вирій,
він радше смак,
і лише — краса!
Але як Тобі догодити не знаю
і тільки зітхаю,
і дивлюся за темний ліс —
стільки скільки разів це писав —
у сльозах.
Але Ти!
Усевидюща вся! —
і — незрима.
Херувимські пісні не проходять мимо!
Та тим більше —
Незглибимо захована у Небесах.
Усетворча краса! —
Лісу очі відкрила — і ліс у сльозах!
Всі зазубрини шуму втрачу — як знаєш:
стихлі смужки мені золоті
нашиваєш...
Преподібних підтягнеш —
і нагострила натомість:
Де розширюється пояс — там
не розширюється серця свідомість.
І — з життя моря взаємозворотні матроси:
нижній живота затягнув —
в верхнім розширення
й співосно привносить...
Я б усіх затягнув, а як це — до руїн?
Не знаю — Бог знає.
Й так записав:
всі бювети — вони чиїсь, не мої
усі окормлення — вони чиїсь, не мої
чого ви смієтесь? — це дуже просто:
Ти хочеш, щоб всі перетворились на о;сів?
усі дороги — вони чиїсь, не мої
усі роздоріжжя — то теж чиїсь, не мої:
чим менш відхиляюсь і більш Тебе знаю —
тим більш спраглий Тебе!..
Й по Тобі — знемагаю...
І в Тобі знемагаю! —
Душею? Одним цілим? Не знаю — Бог знає.
О, світ подорожній! він думає, що
мене змагає...
і ще піймає...
Яка правиця тверда — норовистого —
це шмагає...
Швидко пояс затягую:
значить, роздаю:
усі базари — вони чиїсь, не мої
всі слони і ягуари — роздаю, не мої,
там, в з’Радах, мільйони й мільярди,
як не дивно,
самі товстуни хапають...
Чого сміятись? — страшно просто:
Ти хотіла б, щоб всі перетворились на вічність,
на о;сів?
Та мене одного, мабуть, забагато — якщо
у значній дозі!..
Премудрість, про;сті!
Чим менш
відхиляюсь —
тим більш Тебе знаю:
тим сильніше (Ти ж чуєш) благаю:
за Тобою — знемагаю...
і в Тобі — знемагаю!
Які світу шляхи? Часу немає.
І як частка — й оце взиваю:
Лісу взимку, отак, написав:
взавтра ж вранці ліс — є! в сльозах...
?? Не знаю, Бог знає.
2
Де роса лісу, чи квітка, чи душа
щоби в найкращім сочку не узяв —
і в Твою милість не затяг? —
бо милість Твоя соковитіш соку,
бо милість Твоя краща від життя!..
Все життя переплавлюється в золото:
І відвага, і вухналі, в тиху, так, Любов Божу...
творчість,
і зухвалість, що, дякую Богу, не в кожному —
перемириться, вірю —
переходить у милість:
Як — не знаєм, Ти знаєш:
Цар і Цариця — в тиші.
27.01.2006
ID:
790514
Рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата надходження: 06.05.2018 08:25:53
© дата внесення змiн: 06.05.2018 11:48:18
автор: Шевчук Ігор Степанович
Вкажіть причину вашої скарги
|
