1
Мовчання ночі. Світоч таємничий
Замиготить в глибоких небесах.
Огорнутий туманами Візничий
Скерує раптом вділ Чумацький Шлях.
І на землі розгорнуті долоні
Дорога перлоткана вже ляга –
Дорога мрій. Хай тілом я в полоні,
Моя душа від пут не знемага.
Вона шука Одвічну Батьківщину,
Свій острів серед зоряних земель.
Вона шукає там свою родину –
Маленький невгамовний корабель,
Я вірю, знайде врешті мир і спокій,
І невимовних радощів злиття.
І я вернусь – через мільярди років –
Туди, де починалося життя.
2
Земля нудьгує в самоті
Без сонця усмішки ясної –
Їй навіть зорі золоті
Не принесуть вночі спокою.
Туман – бажання, чи порив,
Чи Матері сумної сльози,
Від неї небо все закрив,
Приборкав і вітри, і грози.
Так затишно у пелені
Сріблястій тихо спочивати,
Так любо у солодкім сні
Усі турботи забувати!
Та, земле, все ж нудьгуєш ти –
І в снах своїх, напевне, бачиш,
Як стрімко рине з висоти
Промінчик сонячний гарячий.
3
Твій голос, друже, ніби шум морський,
Що тихо пробігає в соснах темних,
Бринить в мені – і чистий, і м’який,
Від нього серцю радісно і щемно.
Не знаю – звідки, хто ти. Імена
Забула я. А плин часів суворий
Мене мовчазно зараз обмина,
І тільки вічність в темряві говорить.
В житті тебе не зустрічала я,
Тебе нема, ніколи і не буде.
Чому ж так любить те душа моя,
Чого не можуть зрозуміти люди?
Чому у пам’яті зринають дивні дні?
В яку безодню очі зазирнули?
Ти не міраж. Я вірю, ти в мені –
Мов спогад про життя давно минуле.
4
Мій вечір сходить між чужих дахів
І розливається мовчанням урочистим.
Це ж музика, якої ти хотів,
Мій місяцю, і це похмуре місто!
І ось ми троє слухаєм хорал.
Органні хвилі котяться валами,
Вже затопили велетенський зал,
Освітлений зірками й ліхтарями.
Немов на острівці, самотні ми
Серед стихій, гармонії покірних.
А там, внизу, між гомоном юрми
Хтось теж тепер на верховинах гірних.
І хтось чогось чекає… Це ж мій друг!
Дивись, тобі я руку простягаю –
Розірвем разом той чарівний круг!
А я тоді сама тебе впізнаю?
Відірваність. Чи не найбільше зло,
Що нас на край безодні привело?
5
Что в имени тебе моём?
А. Пушкин
Що в імені тобі моїм?
Хіба ж у ньому – суть найвища?
Хіба його не може знищить
Час, владний над усім земним?
З чим порівняю імена?
Зі світлом, що на хвилях грає
Єдину мить – і враз зникає,
Печаль лишається одна.
А що в печалі? Згадка днів
Минулих, чи видіння смерті?
У тій шаленій круговерті
Помалу загубився тихий спів.
Та хай лишиться образ цей
Мов чиста музика, з тобою –
Тоді не будеш сиротою
Серед байдужості людей.
Боже мой! Боже мой!
Какая бесконечная дорога.
Как холодно.
Как одиноко.
Лишь космический ветер
иногда бросает в меня
стайки поющих песчинок
звёздной пыли.
Они проносятся,
обдав меня ароматом
неизвестных, чужих звёзд
и бесконечностью Вселенной.
Где! Где! Моя Звезда!
Как она звучит?!
Каков её аромат?!
Я узнаю его.
И что?!
Разве угнаться мне за ветром?!
А вдруг я иду в обратную сторону?!
Какая беспредельность!
Как безразличны
глаза Вселенной – Звёзды.
Боже! Боже!
И это всё – ТЫ.
Где же моя ячейка?!
Зачем Ты оторвал меня от себя!
Как я хочу вернуться!
Как я тоскую!
Я в Тебе, знаю.
Но я не чувствую
Твоего тепла.
Бесконечное одиночество
в лабиринтах отцовского дома.
За каким поворотом
вход в Твой алтарь!
Я растворяюсь.
Растекаюсь.
Я в Тебе.
Но я – одинока.
Я вижу
Твои руки,
как два
сияющих,
раскрывающихся
Лотоса.
Они протянуты ко мне.
Они близко.
Но бесконечно далеко.
О, Боже, Боже!
Как Ты необъятен.
Как я
хочу
Домой.
