Таллінне!
ми схожими стали...
Треба ж було так
шарпнути місцями,
щоб говорити –
з містами...
Жду тобі
графіка. Смак,
на який
ці жінки
виривали у клумби старі язики!
Нерозуміючі падають в шок.
Я і так допустив
відлітання мазка.
Мені ближчий за світ відсирілий пташок:
ніби в піну
вухами плавець поплескав...
Не черкнути б слідом відчуття,
не сколотися б!
Все, бубоним
як в молочних
колодязях...
Так, страшні тут ази,
де спонтанно
сиропляться жовті круги...
ніби вписані
в призми підвіски-призи.
Все:
належатиме антикварному.
Я б тут ліг.
Як рубінове бра.
Ум безкарний, Елізіум, напівакваріум, –
кулуарно хитаються бліки нутра.
Непрописаний скарбе,
ти не кидався зразу кудись.
Ціпеніють знавці,
розлітаються віялом цяток.
Вибираємось за самотемні кути:
«Я століття чотирнадцяте!»
«Я вже – двадцяте!»
Дай студентам чаї.
Дай студентам чаї;
півгодини – малиновий сектор.
Я сам.
Поторкаю за виміри,
як за шпилі,
що загналися за
небеса!
Де мій вік?
якщо пирхає наступ
з фігур Ліссажу
однооких салончиків, –
стадіончику-котику!
в груди пухнастик
на виході з вулиці Пікк!!
Не прощай, без оправи
я чисто приходжу,
з придихом:
першим завжди
пропонують пощаду.
Як я надихав
припливами
злітних площадок!
Будь,
рентген океану!!
Я дав тобі кращі слова.
Ти хотів мене бачити
обрано тоншим
і, приводячи
в інше вдихаючі
товщі,
затиснув запітнілий екранний овал.
Покажи,
як пружинив мені і звисав
світ на вістрі списа...
я б хотів,
щоб любив
голубий апельсин –
мною кликнутий син!!
І –
рвонем, білозубі,
в блискітняві п’яток:
«Ми-и! з десятого по сорок п’яте!»
1980