Здається, що від світу я відстав,
На тисячі думок й десятки років,
Там, де я щастя планував,
Лишилися лише тіні кроків.
Там, де буять мало життя,
Тепер зія пустир!
А я втомитися не встиг і вже згорів.
Ні не вогнем горів, не пломенів...
Ніхто не розпікав мене і не клеймив.
Я лише тихо говорив, як мав волать!
Й кричав тоді, як просто мав мовчать!
Лише коли я мав іти, чомусь стояв.
Коли мав бити я приймав удар.
Коли всі вверх на небеса,
Я падав стрімко вниз.
Коли всі вниз- я відлітав увись.
Чому так жив, чиї слова приймав?
Свої ж пусті, без наслідків казав.
А її очі, то лише сумна мана- так думав я.
Вона ж була, усе життя- одна!