Виткі, роздмухані, розбиті
сніжать повз білі відчуття
рясні метеликові миті
в конічнім просторі життя.
Ранкове плетиво німує
тісних обов’язів і норм.
Свідомість плинно співіснує
із світом твердості і форм.
І кожний образ – ніби празник,
дарунок щедрої суми,
що незбагненного виразник,
такий минущий, як і ми...
Новонароджені, умиті,
немов у райдужнім вікні,
бринять мазки – летючі миті
на почуттєвім полотні.
***
Ми клялись, що життя – це є ми, молоді,
з нерозмінним дарунком таємних богів,
а воно мерехтить на біжучій воді,
що струмує неспішно поміж берегів.
Тут немає розлук, і пейзаж не такий,
вузлуваті дерева з глибин не ростуть,
лише брижів зміїстих перебіг тонкий,
перемінні відбитки, що долею звуть.
Тільки неба завислого й спалахів в’язь,
пережитих років невибагливий крій,
і не хочеться знати, коли почалась
наша спільна мандрівка по гладі річній.
Стиха тягнеться оповідь давня, стара,
і качалки рогозу кивають, руді:
це хистких відображень тасується гра,
це життя розтеклось – по воді, по воді...
Дуже гарно і дуже сумно, Вікторіє. А "конічний простір буття" - це шикарно! Ви не просто так були відсутні, Ви приготували читачам розкішні дарунки. Дякую.