|
Боже, яка депресивна погода. Небо затягнуте важкими сірими хмарами. Поодиноким перехожим вітрисько вириває з рук парасолі. За вікном уже другий день лиє, як із відра, ані просвітку. І на душі в Ірени не видно просвітку. У великій квартирі зимно і сиро. Опалення ще не увімкнули. Від невеличкого обігрівача толку мало. О восьмій вечора уже темно, а о восьмій ранку ще темно. А вона, жайворонок, звикла вставати задовго до сходу сонця. Тепер же, коли годинники перевели на годину назад, якась невідома сила піднімала її о четвертій ранку.
Місто ще спало. Ірена увімкнула на кухні світло, запалила духовку, хоч трішки буде тепліше. Насипала у стару турку три чайні ложки кави "Lavazza", додала дрібку кардамону, кориці і солі, залила горнятком зимної води і поставила на газову конфорку. За декілька хвилин напій життя був готовим. Ірен зробила два ковтки і від задоволення заплющила очі. Скільки людині для щастя потрібно. Два ковтки кави і одна сигарета "Marlboro lights". Курила Ірена давно, але не багато.
Коли вона була ще маленькою дівчинкою, до них завітала незвична гостя, наче гостя з майбутнього -троюрідна мамина сестра із Польщі. В неї було дуже гарне ім"я - Рената і сама вона була писаною красунею. Довгими пальцями із бездоганним манікюром, пані Реня витягувала із пачки " Marlboro" цигарку і робила глибоку затяжку. А потім маленькими ковтками пила каву і щось швидко писала у нотатнику. Мама сказала, що Реня - письменниця. Семирічна Іренка тоді просто закохалася в пані Реню.
"Як виросту, закінчу школу, то буду, як вона", - дала собі слово Іренка. Слова дотримала і першу цигарку й першу філіжанку кави дівчина взяла до рук одразу після випускного вечора.
На дворі й далі лив дощ, а на годиннику була лише п"ята ранку. Світало. Ще годину мала в запасі.
"Най іде до гудзиці і хай життя йому медом не видається..." - сказала вголос Ірена і увімкнула потужний пилосос. До гудзиці Ірена посилала сусіда - уже немолодого професора Владислава Давидовича. До професора у Ірени була особиста неприязнь.
Років десять тому, професор придбав квартиру на другому поверсі у їхньому будинку. Після добротного ремонту оселився там разом із дружиною. Ірена з чоловіком жила над ними - на третьому. Якщо можна сказати, що є ідеальні люди, то дружина професора була саме такою. Завжди бездоганно вбрана, з ледь помітним макіяжем і зачіскою, висока, поставна. Не жінка - ідеал. А якою чудовою пані професорша, як охрестили її сусіди, була господинею. І торти випікала, і конфітюри робила, і шила й вишивала.Одним словом, на всі руки майстриня. А яка привітна була, а яка мила. З усіма сусідами знайшла спільну мову.
З Іреною вони навіть стали добрими приятельками. Ділилися новими рецептами, книжками, обговорювали кінофільми та акторів. Ірена писала новели. Завжди першою читачкою була професорша. Хто ж, як не вона, адже сусідка закінчила філологічний факультет і, хоча за спеціальністю жодного дня не працювала, не було потреби, але слушну пораду завжди могла дати.
Владислав Давидович натішитися не міг своєю дружиною. Кожного вечора вони виходили на прогулянку. Він тримав у своїй руці руку коханої. Щось шепотів їй на вушко.
- Ну, як закоханий школяр, - чесне слово, - усміхалася консьєржка баба Марта.
Та невдовзі у професорській родині сталася біда. Важко захворів Владислав Давидович. Потрібно було терміново його оперувати. На пані професоршу без сліз годі було дивитися, ходила наче примара. Чоловіка прооперували, а вона весь час сиділа біля нього. До дому прибігала, коли він засне. Швиденько готувала щось свіженьке й дієтичне і знову бігла в лікарню, до свого Владуся. Операція пройшла успішно, плюс чудовий догляд і дієта. Професор одужав.
За якийсь час родина повернулася до звичного життя.У нього - студенти, лекції і бібліотеки. У неї - домашні клопоти. А вечорами неодмінно піші прогулянки: рука в руці. А ще - професор усім твердив: "Своїм життям завдячую моїй коханій дружині. Вона - мій світ. Вона - мій скарб. Якби не вона..." Ірена налюбуватися цією парою не могла, навіть присвятила їм новелу "Кохання вічне".
Минуло ще декілька років. І сталося непоправне. Біда уже з нею - професоршою. Жінка у розквіті сил і літ, яка вела здоровий спосіб життя, ніколи не скаржилась на здоров"я, померла уві сні. Відірвався тромб. Ця смерть була особистою втратою і трагедією усіх жильців їхнього будинку. Професора годі було впізнати: змарнів, посивів, постарів на купу років...
- Не виживе. Небавом піде вслід за небіжкою, - шепотіла все та ж всезнаюча консьєржка баба Марта.
А він вижив. І ще й як вижив! Уже через три місяці після похорону дружини, привів у квартиру свою студентку. Увесь дім її люто зненавидів. Як так, після такої вишуканої жінки і таке... в короткій спідниці, що аж пуцьку видно,вималюване, як на Хеллувін, на нозі тату зміюки...
- Хоч би паскудник рік витримав, ані ганьби в нього, ані встиду, - обурювалась услід чудернацькій парочці справедлива консьєржка баба Марта.
А професор, як ні вчому не бувало, виводив нову пасію на вечірні моціони. Тримав її руку у своїй, цілував пальчики, закохано заглядав в очка із штучними віями. І був абсолютно щасливим. Скотиняка!
Для Ірени старий мачо, так вона тепер позаочі кликала професора, став особистим ворогом. А, можливо, ще й тому, так співпало, що саме у той час до іншої пішов і її чоловік. Ірена благовірного відпустила на усі чотири сторони. А от професорові почала мстити. Жорстоко! Кожного ранку, о п"ятій, вмикала потужний пилосос. Особливо завзято пилососила спальню. Спочатку професор грюкав у стелю. Потім стукав у вхідні двері. Пізніше - накатав у міліцію декілька заяв. Але йому нічого не допомогло. Ірена рівно о п"ятій вмикала пилосос.
Опісля ретельного прибирання, допивала каву і відкривала ноутбук. Залишився лише тиждень, аби вона дописала роман. Щодня, декілька років поспіль, її розпорядок дня був незмінним. З шостої ранку й до обіду Ірени ні для кого не існувало. Вимикався телефон, щільно закривались штори. І вона писала... писала. Лише робила одну маленьку перерву на філіжанку кави і дві сигаретні затяжки.
Із героями своїх романів Ірен розмовляла, вона жила їх життям, раділа і страждала, навіть деколи плакала. Вони для неї були не вигаданими, а реальними, живими людьми.
Уже після обіду, Ірена вмикала телефон і чекала дзвінка від Вікторії. Вікторії Ганської - відомої письменниці. Саме так, відомої сучасної письменниці, твори якої мали великий успіх і були перекладені багатьма мовами.
- Ну як, багато сьогодні написала? У терміни вкладемось? Гляди, бо у видавництві уже чекають на мій новий рукопис.
На її новий рукопис. О, якби хтось знав, якби хтось відав. Але ніхто й ніколи не довідається. Бо є угода... угода з дияволом.
З Вікторією Ганською Ірена зустрілася в той час, коли їй було сутужно. Сутужно так, що уже подумувала йти до нуворишів мити підлоги. Усе в один рік: чоловік покинув, редакцію газети, де працювала кореспондентом, якийсь олігарх за критику подав у суд. Редакція позов, звісно, програла. І закрилася. Журналісти пішли на вільні хліби. Але ті хліби були мізерними і перепадали вряди-годи.
А ще цей депресивний листопад. Періщить дощ, вітер вириває з рук парасолю. Ірена зупинилася біля якогось стовпа і почала читала розмиті оголошення: потрібен бейбі-сітер з досвідом роботи, шукаємо доглядальницю за паралізованою жінкою, потребуємо прибиральницю... О, потребують прибиральницю. Ірена витягнула блокнот із ручкою, аби записати номер...
І тут, як сонце серед хмарного неба, вигулькнула Ганська. Вийшла із шикарного автомобіля, вся така в Дольче й Габбана, за нею потягнувся шлейф французьких парфумів.
- Егей, панусю, ви чи не ви? - впізнала першою Ганська Ірену, - а чи не бажаєте випити кави із старою знайомою?
"Ганська, Вікуська, невже ти? Скільки літ, скільки зим?" - сказала радісно Ірена, - звісно, бажаю."
Вони зайшли у невеличке й затишне кафе. Пили каву, згадували однокурсників і смішні історії із студентського життя.
Ганська до четвертого курсу вчилася з Іреною на журфаці. Навіть була старостою курсу. З Іреною вони не те, щоб дружили, а так - піддружували. Ганська в журналістиці зірок із неба не хапала, одначе мала гострий розум і приятельку Ірену, яка писала за неї замітки, інтерв"ю, статті. Вікторія, мабуть, уже тоді зрозуміла, що журналістські хліби будуть без масла. Покинула журфак і вступила на заочне відділення юрфаку. Тепер вона власниця декількох адвокатських контор.
"Знаєш, Іренко, і чоловік у мене чудовий, і гроші є, і все в мене люкс. А от чогось бракує. Чого? Й сама не знаю. Ні, знаю. Коли є великі гроші, то хочеться слави" - ділилася з подругою Вікторія.
"А ти як? Що робиш? Чим живеш?"
Що мала їй Ірена відповісти? Сказала усе так, як є: ані чоловіка, ані роботи, ані перспективи...
- Так ти ж Іренко ще в студентські роки чудово писала. Невже не пишеш?
- Та пишу. Пишу. Ось навіть із собою маю зошит із новелами. Але грошей нема, аби видати книжку. А видавництва нині працюють лише з розпіареними авторами. Кому потрібна Ірена невідома...
- Дай мені цей зошит. Прочитаю і за тиждень тобі зателефоную. Може щось та й придумаємо.
Ірена передала Ганській товстий зошит, написала на ньому свій номер телефону.
Вікторія Ганська зателефонувала через три тижні.
Даруй, була у відрядженні. Можеш зараз приїхати до мене в офіс?
Ірена записала адресу адвокатської контори колишньої однокурсниці.
Вікторія уже чекала.
"Дві міцні кави, - гукнула секретарці, - сідай. Я буду лаконічною. Все прочитала. Шедеврально! Повір, журфак для мене не пройшов даремно. Розуміюся на цьому. Маю до тебе пропозицію..."
Ганська взяла із рук помічниці дві філіжанки з кавою. Одну поставила перед Іреною.
"Маю для тебе добру пропозицію, - повторила - Усі твої романи і новели ми будемо видавати за моїм прізвищем. І про це жодна душа в цьому світі не має знати! А ти за кожну книгу отримуватимеш... Ганська написала на папірці одиничку і чотири нулі. Звісно, в доларах," - усміхнулася.
Ірена на хвильку задумалась. Закрила очі. Згадала голос консьєржки баби Марти: "Тут з водоканалу приходили. Казали, якщо до кінця тижня не погасиш борг, то воду відключать. А боргів в Ірени накопичилося уже багато...
- Ти пропонуєш мені роботу літературного раба?
- Ну що ти, - засміялась Вікторія, - рабство у нас давно скасовано. А от ділові відносини - саме те. Але якщо тебе не влаштовує моя пропозиція, то можеш відмовитись. У мене час на вагу золота. До побачення!
Ганська демонстративно відчинила двері в коридор: "Проведіть відвідувачку", - гукнула секретарці.
- Ні, ні, ну що ти. Я - згідна, - ледь видушила із себе Ірена.
- Правильне рішення, - засміялася задоволена Ганська. То що, п"ємо шампанське? Але ще маленький нюанс: треба підписати деякі папери. Нашу з тобою угоду.
"Угоду з дияволом," - чомусь у ту мить подумала Ірена.
З того часу пройшло п"ять років. Перший роман Вікторія Ганська видала за свої кошти. Роман мав успіх. А потім пішло-поїхало. Видавництва навперебій пропонували свої послуги. Зірка Вікторії Ганської засіяла яскраво . Її романи перекладались на багато мов. Журналісти стояли в черзі за інтерв"ю, її симпатичне обличчя було на всіх обкладинках глянцевих журналів.
А Ірена... а що Ірена. Ненавиділа депресивний листопад, коли о восьмій вечора уже темно, а о восьмій ранку ще темно. Вставало вдосвіта, пила каву з дрібкою кардамону, кориці і солі, робила дві затяжки цигарки "Marlboro lights". Як завше, о п"ятій, вмикала пилосос, аби отій старій гудзиці, Владусику, життя не було медом. І думала, як закінчити роман, який писала для відомої письменниці Вікторії Ганської. Роман, який назвала "Угода з дияволом".
Оксана Максимишин-Корабель
ID:
812124
Рубрика: Проза
дата надходження: 01.11.2018 08:43:29
© дата внесення змiн: 01.11.2018 08:43:29
автор: ОксМаксКорабель
Вкажіть причину вашої скарги
|
