У горах високих, де мрії живуть,
Куди лише хмари сягають.
Отам, звідки Місяць бере собі путь,
Де сині тумани лягають,
Смерека зростала, і вгору тяглась,
Цілована вітром ласкавим.
Де пісня трембіти мрійливо лилась,
Під поглядом , бука, лукавим.
Просила, молила, благала Смерічка.
Гілками до нього тяглася.
-« Хіба ж на заваді Тобі оця річка,
Що так поміж нами вляглася?»
У розпачі руки йому простягала.
Кричала гіллям на високім роздолі.
Росинки - сльозинки під ноги лягали.
Ніхто не зарадить, нещасній . їх долі…
Боліло й у Бука від болю серденько,
І рвало навпіл його груди.
Чого ж так далеко зростала, бідненька.
Хіба ж це він поряд не буде?
Гуде Бук зелений десь у верховині.
А там, край гірського потічка,
В зажурі ридають обоє й по нині –
Бук – красень і ніжна Смерічка.
14. 10.2018 р
