Ряди моїх однолітків рідіють,
Роки біжать, минає все, мов дим.
В одних онуки, скроні вже сивіють,
А інший вибув зовсім молодим.
Гра долі розумінню не підвладна:
Лічилкою страшною по рядах
Вона проходить, косить невблаганно,
Лишає друзів в пам'яті і снах...
А ми в дитинстві так усі бажали
Рости пошвидше, обігнати час.
Та ось і діти вже повиростали,
Своє життя – не до гостин у нас.
Та геть журбу – не можна їй коритись,
Вік не страшний – бадьорим був би дух.
І приводів не треба, щоб зустрітись
Із усіма, для кого ти є друг.
Оригінал:
Ряды моих ровесников редеют,
И на земле, нам не восполнить строй...
У многих внуки скоро повзрослеют,
А кто-то выбыл вовсе молодой.
Игра судьбы, увы, необъяснима.
Считалкою недетской по рядам
Она проходит и неумолимо
Печали в сердце насаждает нам...
А помнится мы в детстве так хотели,
Рости скорее, упорхнуть от мам...
Да вот уже и дети повзрослели,
И изредка приходят в гости к нам...
Печали прочь, нельзя им в плен сдаваться.
Не страшен возраст, был бы бодрым дух.
И поводов не нужно чтоб встречаться
Со всеми теми, для кого ты друг.
