Відмотую, Боже мій, ро́ки.
Вертаюсь у час до війни,
О, як же погано уроки
вивчали і доні, й сини.
Умию оплакану долю
надії озонним дощем.
Усе затихає поволі
і меншає ниючий щем.
І, – на тобі! – кулі, катюші,
нечувана зрада, бої,
і знову заплакані душі
вертають на кола свої.
Лишається п’ятою осінь.
Очікує шоста весна.
А літо одбігаю босий,
якщо доганяє війна.
Чужа самозвана еліта
нуздає на захід коня...
На сході триває різня.
Читаємо сури Завіту,
як маємо зайду любити.
То як не ридати щодня?
