Пробач, пишу тобі на рідній,
Про мене, певно, ти й не чув.
Твої слова продерли жили,
Тож свою думку напишу.
Твої слова – важка то сила,
Під нею тонуть кораблі.
Не треба до людей в’язатись?
Навіщо ж жити на Землі?
Ми не живем самі для себе,
Немає щастя в самоті.
Є друзі, що живуть для тебе,
Бо мають силу помогти.
Немає сенсу жить для себе,
Кому розкриєш серце ти?
Мої слова слабкі, як древо,
Але міцніші, як стальні.
Ти кажеш люди не назавжди?
Ти закликаєш: «Не в’яжись!».
Тоді лови мої трактати,
Але дивись, не захопись!
Душа прив’язана до тіла,
Кайдани в’яжуть руки злі.
Ми всі прив’язані до цілі,
І до дитячої мети.
Обручки з’єднують коханих,
Так руни в’яжуть чаклунів.
Господь людей бере до себе,
Але з’являються нові.
Звичайно, люди не чекають,
Одні вмирають, інші – йдуть.
Але всі спогади назавжди,
Про них не зможеш ти забуть.
До нас прив’язані кулєґи,
А ми прив’язані до них.
Нас не єднає назва «доля»,
Нас зв’язують її нитки.
Мої слова легкі, як пір’я,
Але міцніші, ніж кевлар.
Так ми прив’язані до інших,
А назва сили все ж проста…
Дружба…