Як злісно дощить під твоїми повіками,
як шкіра вібрує я чую, як дихаєш,
і сахаєшся свого надривного дихання,
сітки судин, як напнуті вітрила,
пальцями смикаєш, аби порвались,
аби́ піддали́ся у натиску сіпання,
дикого там, де коріння, де глибоко,
в нетрях твого обігрітого лігва,
та тут, на поверхні, де слух мій чутливий,
здавлені рухи смиренно-розмірені,
дощ під твоїми повіками стримано
ллється, і гуркіт стає мені вірою.
Я чую, як ти обриваєш свій подих,
на кожному третьому дотику ліктя
до мого плеча, і тертя твого тіла
в моє оніміння спускається терпко,
як сходами. Потім ще довго
вологе повітря тремтить нерухомо
під твоїми повіками.
